Сувора наука

 Коли знов заграла заграва української незалежности, потягнулися до нас навчителі нового, не знаного нам життя. Першими завітали розумніші земляки, що передніше спростували старосьвітську мудрість: "лучче їсти хліб з золою, та не жити з чужиною" або "краще своє латане, аніж чуже хапане". То були пійонери, осадники, що їх доля запроторила була до гамерицьких берегів, Канадії (бо-ж звалися канадійці), ба навіть предалекої Нової Зеляндії, чиє істнування мудрі люде й дотепер мають підстави під сумнів ставити. Ще, здається, ніби вчора вони були такі самі дурні, як і ми, били воші в спільній касарні, — аж раптом зненацька стрепенулися, порозумнішали, майнули, полинули, гай-гай полетіли й на голівку сіли.
Потім підтягнулися ближчі з сусідів, уже не наші — сторонні, а все-ж трохи свої, бо таки колишні: поляки, прошу пана. Навіть учити нас зачали й братушки-болгари. Ще потім почало здаватися, що нема державности над державність балтицьких держав.
І ось тепер нарешті з'ясувалося: ніхто не може дати лад нашому безладдю, а тільки московські менеджери. Шкода, що Москва така велика, а ми такі дрібнії. Через те не кожен москвач може стати в Київі за манаґера: не стане Київа. Не вистарчить і не стане.

З письменних все лихо встає

 Колись завітав був до нотаря, пробачте, нотаріюса. Склавши потрібну мені й непотрібну сьвітові папірчину, та пані запитала, як звичайне в нотарів, чи не вбачаю якої помилки. Звісно-ж, малося на увазі, чи правильно записані моє прізвище, день і рік народження, адреса, то-що. Т'але я, замріяний, навіть не спробував виправити князівське "Володимирович" на людське "Володимирів". Натомісць заходився направляти помилки в українській мові. Помилки трапились, і були вони визнавані ще старою україно-радянською школою, а не ті, що накидалися новітніми моїми забаганками.
Пані нагло обурилися, ніби сказилися:
— А де Ви вчилися?
Це питання було, як ляпас, воно не передбачало відповіди: ясно-ж, що лобур ніде не вчився, а як учився, то не там, де треба.
— А я вчилася... — і щиро сказала, де. Розумна — аж страшно!
От вам ваша різниця між знаннями й информацією, між тим, чого ти вчився, й де ти вчився, як-що пишеш, скажімо, "вчився прав-у". От і джерел безліч, до кожного припадаєш, а хати ніщо не держиться. А може в тій хаті ніколи й не сьвітилося, й не палилося. Хтозна... Але адреса-ж єсть! І бомага на хату...

Дороговказ проводові

 Ніколи не знав, що в нас в Україні так полюбляють керівництво. "Керівництво з експльоатації" — й за що таке керівництво любить? От "Керівництво — до дії!" — славне гасло! Хай діє! В керівництва голова велика, й руки довгі, хоч ноги короткі...

Як лопата чорнозему

 Згуста чуємо: і чого так клопотатися тою мовою? А чим маю журитися, индексом Доу-Джонса? Кінець-кінцем все, що ми робимо — переважна більшість із нас, сучасних, — так це говоримо. Хтось балакає, а хтось і промовляє. Найліпше-ж ведеться тому, хто ґелґотить мовою тренінґів, брифінґів й аутсорсинґів.

Слово тепер — речове, тому не байдуже, чи буде воно як лопата чорнозему, чи як торба сьміття потайки із віконця автівки на чорнозем викинутого.

На сьмітнищі

 Моя верства — то місток між добою, коли все збирали, й часами, коли все викидатимуть. 

Чудні наймення

 Мартин Боруля сумнівався, чи він Боруля, чи Беруля, т'але чи так, чи так, а хотів бути в шляхетстві. Банітували Борулю, розкуркулили Берулю. Полишалися Мартиненки, Мартинюки й Мартиняки. І де-кого з них дуже вже кортить називати своїх нащадків Мартінами. А вже Давідами називають своїх Давидки, Давидяки й Давидяки.

Куме, солома суне!

 Боротьба з ксенофобією, бо це таки фобія, а не μίσος,  — то змажка між Фобосом і Деймосом. Треба так нажахати своїми, щоб і чужих не страхались. І тоді справдиться старосьвітський совіцький тост: "Щоб наші діти не боялись паровоза!".