Нелегкочитане Письмо

 "Біблія" — найвидаваніша й найменш читана книга. Вона лежить у шухляді того готельного номеру, що зветься в нас домівкою; в тому готелі, що звется в нас сьвітом.

Полум'яна читанка

 Дуже вже загамовує мене читання Псалтира: там стільки шалу й палу, що, здається, випікає всі пристрасті, що бентежать мою нужденну, не царську й не пророцьку душу.
Хай-би й "агностики" почитали: випалить той огонь і вогневицю невірства. Як-що воно вогневиця. Бо найвірніше невірство — крижаніє.

Здавнілий сьвіт

 Назвали її Богданою. Народилася в шлюбі, законною спадкоємицею й наступницею батькові. Батько й матір, що-правда, скоро взяли розлуку — давно це було. Тепер вона — Дана, а прізвище матірнє, хоч батьківське було теж і гарне, й гучне — чесного роду.
Гарна як сонце, молода як ранок — саме під тридцятку, розквіт незалежного дівування. З імени прибрано Бога, з прізвища — батька. Силкуюся уявити, як Бог посилає чоловіка-батька, Бог дає синочка-чоловічка. Здається, не з її то життя: вона собі Дана, вона собі дасть, вона собі візьме, що зможе.
Такий тепер сьвіт настав. А я мабуть дуже вже придавнився.

Як сіренька миша

 Мене татуйовані й протяті містяне дивують ще й тим, що вони згодні завжди бути сліпучими для очей. От сам я зчаста волію зранку вихопитися собі з хати, як західлива миша, й поринути в київські мишачі пролазки, й пірнути в мишачі потоки. Що на мені вдягнено? Щось сивеньке, непомітне. Якої я верстви? Якоїсь нез'ясованої, непевної. Чи я модній? Важко сказати.
Це суто міське бажання — злитися до-купи, не розчиняючись; побути хатньою мишею — меткою, зручно невеличкою. Не можна уявити собі поважного хуторянина, що хоче бути мишею, — навіть польовою, точкою. Куди занурюватись? У хліби? Межи кого ховатись? Межи сусідів і родичів?
Виходиш із дому — як у неділю до церкви: майориш ти, бовванієш у Всесьвіті. І не треба купатися в незнайомих попелястих струменях. Не треба сіренького норецького вбрання. Протеїзму не треба: одна роля — pater familiae, отець родини. А яка та родинонька, то вже вся околиця знає, нікому до того не байдуже!

Але в місті, чути, одне одному люде — вовки. Чи лисиці. А ще кажуть: убрався між ворони, то й крякай, як вони. Ще й місто двомовне: отак крякнеш — подумають, що качка, вловлять і ззідять.
Між киянами киянин це: між попами піп, між дяками дяк, між вовками вий по вовчи, між свинями хрокай по свинячи.
І от майнуло, шаснуло, а хтось таки й гукне:
— Вовк, вовк!
— Тю на тебе, де-ж той вовчисько?
— А що ж то ходило?
    Таке сиве та мале,
    А хвостик, як шило.
Таки кортить иноді побути мишею...

Die Morgenlandfahrt

 Усі мандрівці на Схід виходять удосьвіта навстріт смерті. Дарма, що не всі вони до тої стрічи готові, не всі навіть обриштовані: де-хто з тих мандрівців із істиною розминеться й помре спокійно — просто так.

Чим підвал винний?

На вулиці Сагайдачного минаю "Винний підвал". Тямкий з природи вкраїнець, я спершу догадався, що то "винный погребокъ", а далі вже, що то — винарня чи пак льох виновий. Бо все у-підвал пишуть у нас по московській, хіба що спрощеною вкраїнською кирилицею.

Котузі по заслузі

 Учора в київо-шевченківських філологів був День філолога, як вийняток проти решти — свій учений день. Завсігди той день припадає на Великий православний піст. Що це — европейство чи епікурейство? Чи може справді, гідні свого високого покликання, дрюковані словолюби припадають до текстуальних джерел, по вінця виповнюючи власне єство сухою водою герменевтики?
Чи так, чи ин'як, — а страшенно далекі вони від народу.
Так їм, просьвіченим, і належить.
Так їм і треба.