Надобірніші наші січовики настовбурчилися, наїжачилися, нагороїжилися проти ворога недалечко від його широкої, беззаступної спини — там, за Атлантійським окіяном: чолом до вражого заду, задом до нашого чола. А ти думав, підступний, що там наших нема — в твоїм дикім запіллі? Начувайся-ж, враже! Міцно, хоч і тихо, стоїть Заатлантійська Січ. Озирнешся, каторжний, а вже тобі в ухо свиснули, плесну в пику оковитої з цинової чарки, а далі ще й плюнули, хоч не долетіло.
Не таке добірна потуга, зате-ж передніща, стала до хижого супротивника спиною аж ген за Дністром — і не потикайся! Є між ними гармаші й довбиші, піші й вершники, шерегові й хорунжі, й сотники суть — аж до самих курінних і кошових. Кожне має самого лиш розминування досьвіду по три роки, три місяці й три деньки — гони й гони порозминовувані побіля Геркулесових стовпів!
Дурний злобитель полізе через Дністер здобувати, скажім, Ґібралтар, — і згубним, нищівним для себе чином упреться в могутню спину задністрянських січових дідів, низовиків звичайних і безусих молодиків. А як сяде Січ, позадкувавши, то тут тобі й смерть — як стій зачавить!
А скільки там багацько козацького тлумача-драгомана! Всі мови зна, відає й бійство, й гречкосійство, спізнав і наших хуторів і чужих городів, і велике зимівництво й дрібне господарство. Зразу тобі й жонаті й гадамакуваті. А морський похід — батечко їм рідний. Мандрівочка — їхня тіточка, а доріженька мамою пахне. Оце так так!
То вже наш брат, которий несьмілий, що лишився, трусячись, животіти коло розбитої печи, вп'явшись у жінчину спідницю й мамчину запаску, мовчи та диш. Але з надією диш — на Заатлантійське й Задністрянське козацтво.
Немає коментарів:
Дописати коментар