Небіжчик Петро Дмитрович Тимошенко, коли я спізнювався на його лекції з історії вкраїнської мови, що-разу питав мене:
— Як ваше прізвище? Хто ви такий?
— Саржевський...
— Саржевський? Не знаю. Нема такого прізвища.
Мій дід був кавалером двох Георгіїв, батько — кандидатом технічних наук. Але на численних веселчиних обріях університетського виднокраю такого прізвища справді не було. А за межі того сьвященного сьвіту якось і зазирати не хтілося.
Така була доба, доба своїх. Нечужих, служивих. Але та доба, тріюмфально вінчаючи нове шляхецтво й нове міщанство, не хотіла знати не тільки нашого чи ще чийого прізвища. Вона не хотіла знати й такої любої Петрові Дмитровичеві історії нашої мови.
— Як ваше прізвище? Хто ви такий?
— Саржевський...
— Саржевський? Не знаю. Нема такого прізвища.
Мій дід був кавалером двох Георгіїв, батько — кандидатом технічних наук. Але на численних веселчиних обріях університетського виднокраю такого прізвища справді не було. А за межі того сьвященного сьвіту якось і зазирати не хтілося.
Така була доба, доба своїх. Нечужих, служивих. Але та доба, тріюмфально вінчаючи нове шляхецтво й нове міщанство, не хотіла знати не тільки нашого чи ще чийого прізвища. Вона не хотіла знати й такої любої Петрові Дмитровичеві історії нашої мови.
Немає коментарів:
Дописати коментар