Льоньо

Льоня я не знав. Але певним чином доживаю не дожите ним життя, бо тепер хазяїн недобудованої Льоньом дачі. Льоньо мав жінку й доньку з зятем і спільну з ними садибку. Але Льоня закортіло на старости-літях трохи вже пожити для себе. А що таке пожити для себе? Це з пляшечкою і чарочкою на чистому повітрі. "Садок вишневий коло хати, хрущі над вишнями гудуть...", але вже, даруйте, без "дочка вечерять подає, а мати хоче научати...". От не треба ні подавати, ні научати: "в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля."
Чи читав Льоньо Шевченка? Та ніколилося трудареві: ставив на новому місці нову хату майже з лободи.
Я що-разу, як лишаюся сам у себе на хуторі, згадую Льоня, будівничого моєї домівлі. Згадую його як не золоті, то срібні чи мідяні руки, що робили, як могли, усе самі. І як він помер, скандзюбившись ув останнім нападі, на вузькій ступійці хиткого сходня, що тимчасово-вічно правив за рундук. Прихилившись головою до пробитих форнірних дверей свого власного, особистого дому-спочинку. Сам. Усе сам.
Чоловіче життя - самотнє стояння перед Богом. І це поза межами політичної корекції. Хто з нас зробив більше ніж Льоньо? Хто зробив иньше?