Як сіренька миша

 Мене татуйовані й протяті містяне дивують ще й тим, що вони згодні завжди бути сліпучими для очей. От сам я зчаста волію зранку вихопитися собі з хати, як західлива миша, й поринути в київські мишачі пролазки, й пірнути в мишачі потоки. Що на мені вдягнено? Щось сивеньке, непомітне. Якої я верстви? Якоїсь нез'ясованої, непевної. Чи я модній? Важко сказати.
Це суто міське бажання — злитися до-купи, не розчиняючись; побути хатньою мишею — меткою, зручно невеличкою. Не можна уявити собі поважного хуторянина, що хоче бути мишею, — навіть польовою, точкою. Куди занурюватись? У хліби? Межи кого ховатись? Межи сусідів і родичів?
Виходиш із дому — як у неділю до церкви: майориш ти, бовванієш у Всесьвіті. І не треба купатися в незнайомих попелястих струменях. Не треба сіренького норецького вбрання. Протеїзму не треба: одна роля — pater familiae, отець родини. А яка та родинонька, то вже вся околиця знає, нікому до того не байдуже!

Але в місті, чути, одне одному люде — вовки. Чи лисиці. А ще кажуть: убрався між ворони, то й крякай, як вони. Ще й місто двомовне: отак крякнеш — подумають, що качка, вловлять і ззідять.
Між киянами киянин це: між попами піп, між дяками дяк, між вовками вий по вовчи, між свинями хрокай по свинячи.
І от майнуло, шаснуло, а хтось таки й гукне:
— Вовк, вовк!
— Тю на тебе, де-ж той вовчисько?
— А що ж то ходило?
    Таке сиве та мале,
    А хвостик, як шило.
Таки кортить иноді побути мишею...