Сьомий ліс

"Czy warto było kochać nas?

Może warto lecz tą kartą źle grał czas..."

Може варто... Тепер, рівноважачись на руїні, що втратила всяку вартість, і справді завагаєшся. Одно ясно: то саме час ізробив з нами того хвиґля — більше нічому. Й умисно воно все. Хоча чи має час справді якийсь умисел, а надто лихий чи добрий?

А тоді, колись, сумнівів не мали ні коханці, ні кохані: ах, як варто, аж шкура на всіх горить! А тут час із своїми картами, своїми безглуздими мапами... Чи скінчилася вже нарешті та гра з і досі невідомими нам картярськими правилами? Чи не пора вже той... на спокій?

"Nie spoczniemy, nim dojdziemy,
Nim zajdziemy w siódmy las."

А поки все триває nieutulony żal (незаспокоєний жаль), niewytańczony bal (невитанцюваний баль), nieuleczony ból (незгоєний біль) і niepocieszony czas (невтішений час). Невтішний час усе ділить карти. Т'але, хоч і не картяр, певен я, що гра заграється в порожнє... 

Родима скромність

 Схаменися — аніхто не заздрить на тебе. Просто не поширюють... Через ту вже скромність.

Рочисте сьвято

 Бідні перекладарики тепер, наче ті ялинкові прикраси, обгорнені ватою сертихвікатів, рекомендаційних листів, схвальних відгуків із невідомої й нечутної далечіни. А під ватою, всередині твердої, але крихкої шкаралущі, колотиться непогамовний чин: виповнюються химерні хворми, влаштовуються заплутані мандри, здійсьнюються нескінченні переходи в кахкіянських лябіринтах Адміністративної Системи...

Ну, а ялинка коли-ж буде — з чарівним перекладом? А на Різдво...

Гой-ги!

«Гой-ги, вороги!

Ми не маєм ваги!

Наша воля й слава!»

 Загадковий вигук і загадкове гасло в козацькій пісні з Шевченкової "Гамалії". Гой-ги? Трохи лячно... Ми не маєм ваги? Трохи дивно... Т'але саме оце містичне завзяття зробило й із Шевченка Кобзаря й нас насіяло, кобзарят і козачат. Правда тому, що народи в історії нізвідки беруться й ідуть у нікуди. Приємно думати, однак, що твої пращури покладали тобі початок десь у степовій халабуді ще взадовзі перед Різдвом. Ота ціла часова ніч перед Різдвом... І було-ж колись... Десь тинялися оці гени й тоді, десь тупцяли потім, десь пливли й морем — море вітер чує. Ну що тут скажеш? Тільки "гой-ги".

Лихому всюди лихо

 Людину робить людиною здатність до єднання. А єднання, своєю чергою, неможливе без довіри, тому маніпулятор, а просто кажучи, крутій, зловживаючи чи надуживаючи тої основоположної здатности, переживає в собі й навколо себе нелюдський переворот. І серед людей, ніби єднаючись із ними й їхньою довірою, стає вже за нелюда, за біса.

Надто мало

 Я взагалі себе бачу як повну збірку більше-менше власних і властивих думок. Уся решта мого, хоч-би яка велика, — майже не я чи занадто мало я.

Ані лялечки

 Важко шануватися, ставитися до себе з повагою, коли аніхто тебе в тому не підпирає, анікому, опріч тебе, воно ані трохи не потрібно. Важко, кажу, й мало помітно. Повага кличе другого, а далі й усіх.