Нам викладають заморську "emotional intelligence" як щось новітнє, таке небачене та нечуване, що й перекласти годі. Емоційна интелиґентність? А що це, пробачте, такеє? Давно заскніла интелиґентність, а теперішня хвалена емоційність — то ніщо иньше, як простісінька невихованість.
Бо, пригадаймо, що є річчю виховування, до чого докладається зусиллів? Та не до иньшого чого, як до почувань. Едукація — то просто засіб, а не мета. Коли осьвіта в іздебільша хамському совіцькому суспільстві зробилася перепусткою до владущої кляси, стало ясно, що осьвіта служить, а не хазяйнує. Саме тому з теперішньої осьвіти така незугарна, малокультурна господиня становища.
А хто тепер має виховані чуття? Я перший не зголосюся. Навіть беручись на хитрощі, дуже складно вихованість зімітувати. Бо вихованість — це побит, лад життя, спосіб жити. Доводиться братися на ті способи, щоб удавати емоційно интелиґентного в надто обмеженому обсязі.
Бо-ж нема чого носити за плечима: нема ніде интелиґетного маленства, ні в побуті культурних молодощів. Виходимо на життьову дорогу з порожніми торбами осьвіти й облуди. А там перестріваємо якусь чужу emotional intelligence і пробуєм простоволосо вклонитися й дати їй на добридень із хвальшивою ітонською чи ексетерською вимовою.
