Отже глибини всі розгадано, отже з’ясовано всі недомудрення

 На Кирила й Методія, й не тільки, нам у де-якій церкві нагадують, що нема юдея, ні грека, що немає значіння, якою мовою говорити — аби слов'янська. Це говорять мовою не абстрактно слов'янською, а певно визначеною — московською. І зразу віриш.
А спробуй-но сказати те саме по нашому, по вкраїнському — й одразу сумніви.

Арієрґарда — аванґарді

              
                              Один колишній
                              есер
                              дуже злюбив
                              СР-СР —
                              так пишно-пишно.
                              І сер-
                              цем ріс,
                              і на різки різ-
                              ав із ризиком
                              стати зеком
                              чи різником.
                              Та
                              не став,
                              зникомий,
                              бо саме стяв
                              37-ий
                              його кулемет,
                              що не знав метакуль
                              і бранців не брав
                              посеред цивільних.
                              Був говіркий —
                              пащу роздер
                              і зовсім вільно
                              здеклямував:
                               — Есере,
                              СРСР!..

...Той чорний футурист, що знає тільки — сьогодні смерть. І всеньке май-буття!
                            
                                             

Український аванґард

 Грудочка культури в жменьках, дрібочка правди в пучечках, і ті пучечки можуть показувати недалеке й невисоке май-буття. Розмай-буття. Відмовитися від добре відомої минувшини й пригорнути геть невідому будуччину. І пригорнули, й огорнулися. Все той самий хронотоп: час — 37, місце — полігон. У народній етимології — палійон.
І кому заваджала ця дитяча хороба, чого вона виявилася смертельна? А того, що то була вкраїнська хороба, Україно-мовна. От ми трохи зненацька повоювали, й нам уже здається, що питання рідної мови як-що не розв'язане, то принаймні відкладене як не прикре, не гостре, не пекуче. Десь там у "Різному". Як-раз перед хуршетом.
Але не ту казку переповідає нам досьвід молодих і вкраїномовних, що раз-у-раз з'являються й що-разу зникають. Для однієї сторони питання не розв'язане, поки хоч щось сьміє по нашому цьвірінькати, для другої — поки по нашому тільки що сьміють цьвірінькати якісь божевільні аванґардисти.

Всіх заколодило

 Відвичився я ніби від того ТБ, а, відвичившись, і відвик. Не все поправно збагнути можу. От умикають (чи відмикають?) ту скриню десь у чужій господі, й одразу — рекляма. А рекляма й питає, отак знечев'я, крутенько питає:
— У вас не запор, бува?
Я притьмом кидаюся до запору, до засува — чи засунуті двері? А воно-ж зовсім по нашому не про теє. Кивають на те, що в нас у всіх у шлункові зробився запрет, що нас усіх заколодило. Я сприймаю це як метафору, але воно може бути суто медичне. Розважте самі: ліків у нас ніхто не зажива, бо їх скрізь приймають. Приймуть, і чого зажити — нема. Від того й закреп, а в коней навіть чемер. Не заживаючи ліків, як же лікуватися? Хіба замовою? Але, мови не знаючи, як же відшептати?
От і запір. І так засунули, що тих дверей і Довбуш не виважить...
 

Лихі вісті не лежать на місці

 Що-ранку окрутистим любителям москвомовної преси пропонується неплатна газета. Зачіпливо пропонують її голосливі дівчатка у синьому — без жовтого — однострої, шалено імітуючи справдешній виголос іще совіцької Москви.
— Вєсці! Вєсці! — й одразу ясно, звідкіля віщуюють й кому провіщають.
Але чи-ж то вісті? На газеті написано "Вести". Не люблю я хвалитися, але мало знайдеться в нашому москвомовному Київі таких пуристів, таких доглядачів поправної мови московської, як оце я. Досить сказати, що я й досі на визнав большовицької "реформи" правописної.
Ось приклад: вѣсти-вести, — ріжницю кожен збагне. Вийшов зранку на вулицю й бадьоришся, бо одразу чуєш, що вже хочуть тебе "вєсці". Просто за роги беруть та й ведуть. А хто рогів не має, дістає московського нашийника.
Я-б не від того, щоб мене та юнь кудись повела, але боюся, що відведе  вона мене до добре знайомого старосовіцького дядька. А я вже з ним давно ґречно розпрощався.
А як будуть "Вѣсти", то я куплю й іще по складах розберу. Але тут і без газети чутно: лихі вісті не лежать на місці...

Дожидаючи гадки

 Що є в сьвіті прудкіш над усе? Мудра дівчина з народньої казки нашої розважила, що "прудкіш над усе — думка, бо думкою враз куди хоч перелетиш". І в мудрої дівчини так воно й вийде. Але чи-ж усі ми — мудрі?
В більшости говорющих слово слово побиває, а думка десь тягнеться позаду за військом — на останнім возі лежить слаба, невідомо, чи живою довезуть.
Я кажу промовцям: ви мовите прудкіше, ніж міркуєте, — дожидайте гадки, а тоді говоріть. Але не кожне хоче дожидать, бо не знати, чи діждеш, а як діждеш, то чого. А раптом якась пика нехарапутна налякає так, що й річ умкне? 

Де хороше поседіти

 У новому бізнес-палаці "Більшовик" (sic!) на Вадимо-Гетьманській вулиці єсть конґреґаційна заля на назву "Космополіт" (чом не "Интернаціоналіст"?). Там чудова космополитична прибиральня: коли заходиш, хапається грати неповажна покойова музика. Звісно, теж космополитична, а як-же.
Меломани ніяк не оббудуться з тим, що солодка музика гучить по шиковних рестораціях, там, де можна солодко ззісти, п’яно спити, хороше походити. Авдіофіли, безперечно, втішаться тим, що солодко вухам буває й по затишних куточках, де чиниться протилежне поїдові й питтю, де хороше поседіти.