Норма

 Подвижники нашої мови — а вона без них не стоїть — часто-густо боронили норму, тої норми ради поступаючись живою "зайвиною", життєдайним запасом нашим. Коли-ж настало таке, що завалення чинної норми єсть запорука дальшого протягу мови української. До того, усталена бридня завсіди, й тепер, як ніколи перед тим, притьмом унормовується.

Рільниче

 Слід неодмінно пам'ятати, що культурна рослина завсіди слабша від пирію. Бо культурна рослина не живе без культури-ґрунту, без добору, підгортання, підливання, підживлення. А пирієві нічого не треба. Його потреба від'ємна: щоб не було культурної рослини. І там уже ти його з своєї землі не витягнеш. До того, має природній взір.

Нам на босу голову

 В українськім нашім краї босих не було. І не могло буть. Бо було шевців-чоботарів — усіх узували. Це відомо звідтіля, що шевченків, нащадків їхніх, маєм доволі. Наш Тарас — це вже раз, а за ним — ціла гурма. Багато хто з їх шевченковою мовою й не гомонить. Але й не мовчать.

Наш оберіг

 Шевченко, безперечно, не останній наш поет. Проте, як сказали-б літуни, — крайній. І крайній він кругом, і дух його краєм Краю нашого носиться. І тому краю Краєві нашому поки нема.

Наче вирок

 "Україна волею й неволею з нерухомости вийшла", — каже нам Куліш. А ми читаємо й далі оте грізне: "нерухомість України".  І чого це наявність українського майна нерухомого, отих нерухомих добр і статків, мусить конче прирікати нас на неповорушність, недвижність і недвижимість?

Поверніт' мені той дріт!

 За німців ходила моя бабуся з Київа на село міняти дрібний крам на харчі. Якось, очевидно, не дуже й намінявши, звернулася до останніх господарів:
— А чого-б вам іще принести?
— Принесіт' нам дроту, було-б од вас відгородитися!, — знайшлися на слово шпаркі земляки.
Знаючи бабусину сумлінність, не маю сумніву, що дроту вона таки принесла.
А тепер розирнися довкола, любий чительнику! Ну, чистісінький тобі хлів! Не всім-би перелазити через той перелаз! Село й люди. Дроту треба, дроту принесіть!

Письмено

 Ой, скільки-ж тепера людей татуйованих! Засурмить янголова сурма, повилізаємо всі на Страшний суд. І все, що на нас виголчено, має прочитати пильний Суддя. Одна цілком семйова на взір панночка так і викарбувала мережчатим узором на внутрішній стороні передрам'я: Only God can judge me. Людям-же — зась, що кому до того!
Писанкарство й по хінському, й латиною, й, звісно, "ангельською" мовою, се-б-то посланецькою. А по наськи без слів!
Для сувоїв Протоколу! Суцільні сині nota bene!