За недомисл

 О, цното! Де-ж твоя перемога?

Підступна мудрість

 Можу мовчати. Бо маю четверо дітей. А таки не мовчу.

На мізерних шпальтах

 Нікчемні реклямні листки, вже назавтра — жмуток зів'ялого листя, безвладно викрикують імення "леґендарних" (чи леґендованих?) знахарок, "народніх медиків", ясновидиць з провидицями, "матінок" і навіть, прости Господи, "спасительок душ" в потрійних лапках через ліве плече. Пустився берега цілий байдак із тими неспасенними "спасительками" після якогось нищівного всесьвітнього кораблегину.
Зухвале крутійство з дулею в пазусі? Моторошне блюзнірство за мінус копійку? Спадковий дар данайський?
Терплячий наш Бог і терпеливців Він любить.

Наш клясичний патос

 Перти плуга, лупати сю скалу й навіть у праці сконать — то наша звична й, по християнському беручи, не найгірша в Бога доля.

Дволиций Янус

 Так виходить, що двоє з подружжя, як і всі ми, грішними людьми бувши, лицем чеснот звернені в один бік, а лицем вад — у другий. Отак щасливі чоловік і жінка добровдалістю звернені одне д'одного, а хибами — до сьвіту. А вже тії, що в незгоді жиють, на сьвіт добрим оком позирають, а на себе — лихим. У доланні цієї половинности — вся наша душевна борня.

А хто має слов'янську шахву на продаж?

 Взавтра охоче вип'ю за перемогу. Як Павло Кадочников у фільмі "Подвиг розвідника" — за нашу перемогу. На велику літеру ми не заміряємось, а подужати таки й нас кортить. Хоча ми добряче на своїй шкурі дізналися й на ній-же закарбували твердо: що одному подуга, то всім иньшим — побій.

130 літ посеред вічности Вшестя

 Для мене Деміївська церква, — непоказна взором, нетривка будівля, наче-б то як небагата на мистецькі витвори "хата Божа", — становить, з усім тим, образ довершеної духовної краси, що відбиває вповні завершеність вічного кругозвороту й певність дороги християнської. Порукою тому — коловоріт мого земного життя, бо тут я понад чверть століття тому хрестився й досі перебуваю недостойним парахвіянином; пруг життя мого роду, бо тут гаптує стежку до Бога три покоління моєї родини: тут вінчалися мої батьки, тут хрещені й мої діти; нарешті, коло вкраїнського православного життя, бо тут таки ніколи церква (й Церква!) не зачиняла надвірних дверей перед вірними й не замикала золотих царських — перед сьвященством.
Може так статися, що храм будується коштом найманця для рабів, а оселяється в ньому дух синівства, дух всиновлення Богові, бо запановує Дух Сьвятий. Слава Богу, маємо ми всі знадоби для спасіння: надхненних і народолюбних пастирів, богобійну Христову отару й затишну Божу кошару, що хай нам простоїть многая й спасенная літа!