Народня помийниця

 Коли балакаєш учено кількома мовами, то вже, хоч і несамохіть, розрізняєш між ними: кортить, бач, опрічної виразности. Коли-ж ізнетямка бурхаєшся в одній помийниці, то байдуже, що туди ллється й як там хлюпощеться. Було ин'як, а тепер ось так.

Казка про добру країну

 А таки мрія про "добру країну" є нездійсненна, та й квит. Бо поки ти мариш тою доброю, вона собі знай подається, посувається, пускається спокволя собі берега. І коли твій нелеґальний човник нарешті тицьнеться мокрим писком у мнякенький бережок, як довірливе цуценя, що втратило теплу матір і шука людської напаленої хати, той бережок уже сам був до тебе похилився, став до тебе спуховий, положистий. Уже не такий він чужий, уже більше твій, уже потіснився для твого човниченька. А хіба твоя країна буває добра? Ану-ж, пригадай!

Новіти-новитися

 Кажуть-учать дрюковані люде, самі ще не старії, що з літами скніє в чоловікові здатність "спириймати нову информацію". За себе скажу, що й зовсім не знаю, що воно таке, та "информація", навіть коли воно "инфа"; то вже чи сприймати, чи не сприймати — немає клопоту. Тай, направду сказати, старому нове ні до чого: то вам із ним новіти-новитися, а потім старіти-старітися.

Ох і жаль

 Ох і жаль мене бере за тими, хто в нас і далі "шинкує" капусту. Одно, що жаден шинкар на капусті  не запоможеться, друге, що нікому, шинкуючи, її, сизоголову, кришити-шаткувати, а третє, що нема кому в тому шинку горілкою шинкувати.

Лайвз

 Дивляться рілз і роблять сторіз. І з того виходять лайвз.

Губата краса

 Краса вся ходить тепер губата. Хоч і не приндилася й не бурмосилася ні на кого, а таки все не губате дівоцтво й жіноцтво ніби затиснуло вуста й ізшилило губи, кривдячись на ту нову розкіш. Чи надовго воно таке? А доки порожняви й доки заповнювача. Поки пустоти, поти й пустощів.

Гроші пахнуть

 Солодким димом із рідного комина, хазяєччиним частуванням, дітвою-молошняком — гроші пахнуть, аж пахтять.

Благеє тіло

 Чи можна сказати, що благеє тіло вже не защібається й не запинається на перерощеній душі й цілому сьвітові бракне довжіни, щоб грішному чоловікові просто підперезатися?

Не питай, дідусю

 Київ тепер являє собою місце на ідеально дистопічний, ще й атопічний одпочинок: приїхав із занепадницького Трускавця до рідного города, не встиг добути й днини, а вже, ніби гроші за курування з банківської картки, знялося з плечей примарне водяне здоровля, а насунулося на їх додаткове щедре десятиліття питомого, натурального дідівства, й іще, як той мовляв, скажи спасибі, що рясту на той рік натовчеш, заспокійдивого й глистогінного Corydalis solida. А пощо живий, з якого такого особливого raison d'être'у — про теє й не питай, дідусю, голубе сивенький. А що, з потяга ще в люстерко не зазирав? Ну, ходи вже, ходи! Як не здоров ходи, то хоч так дибай.

Було, т'але не буде

 Як узяти свіжі молодощі, здатливі корпулентнощі, медичнії силиконощі, виразні татуїщі вуст і брів, і всякі иньші косметощі-перманентнощі, то вийде вічна жіноча загадка. Ну, а справді: як угадати, чи давали мати карі очі, чорні брови, як марилося колись сіроокому русявому Шевченкові? Чи давали біле личко, коси як льон, вуста як коралі? І знов бровенята, тільки тепер уже як шнурочок? І головне: чи давали долю, передвизначення? Бо природа м'яко й ніяково змагається з культурою й продуктивністю того масового виробництва, що, своєю чергою, задовольняє шалений масовий попит на в'явну, вимріяну красу. А за в'явою стоїть ідея, манячить сам ідеал із самим широким Платоном на сторожі. Мо' в тому приділення, щоб знеможено скоритися покликові споконвічного ідеалу єдиного щастя? І той єдиний, щасливий, учорашній, та відтепер вічний, кому судилося кохати, обсипти трояндовими пелюстками-цілунками цю ідеілізацію, тямить присуд і дієво розгадує таємницю того, що було, т'але вже не буде, ой, не буде?

Їдна Аріядна

 Їхав у потязі з молодицею, що везла залюблене в розумний телехвон тонюнє біляве дівчатко років п'яти. Майже рідномовна мама всю дорогу називала кохану доню "лялька" та "зайка" (без кличного чого, щоб наперед не давати відстрашливого що-до вкраїнської мови прикладу) й тільки раз на повне ім'я: старанно вимовила "Аріадна", щоб часом не сталося аферези, синкопи чи, скажім, апокопи. Я був заскочений і чогось іще сподівався, що й мала дивом здивується, скаже: "Мамо, ну ти що це справді? Я-ж собі Катруся, ну, Каця твоя!" Дитина, кажу, як ниточка, а мама як-раз як коточок. Ось маєш провідну ниточку, осьдечки й коточок, а от саму Аріядну я, начитавшись усякої греки, якось справді-ж инакше в'являв. Либонь у старій грецькій мітології Аріядна було ймення аж надто поширене, то й такі Аріядни там не дивували нікого. А ми тут більше прості, то вже й роти пороззявляли. 

Вона місто-город

 Одесу, як звісно, називаючи хвемінізували: з города Одес(ос)а (Οδησσός) зробили місто(!) Одесу. Наші народ сприймав ту назву трохи мстиво: своє місто називав "Адесом", городом на чужу літеру.

Трускавецьке сідло

 Як теперки видертися на трускавецькі верховини з їхніми мертвими санаторними велетами професійної спілчанської доби, з уже сухим, безводним і безвидим "Бюветом №2", що колись так зухвально посилав №1 викликання на поєдинок, то город-привид починає здаватися огирем, що його осідлав сам час. І що той божевільний дід на скаку розмахнувся косою й, намісць того, щоб стинати щось кругом, стяв голову самому коневі Трускавцеві. А той, безголовий, щоб не впасти, скаменів.

Ні згаду, ні спогаду

 Перед тим як узяти цілющий трускавецький купіль, лягти в воду, як утята квітка, маю відповісти на питання: "Евкаліпт? Лаванда? Розмайрин?" І вже в купелі, в водах, зринає мені в голові Офелія. За неї ми знаємо, що кохалася в квітах, сама була гарна, як квітка, що по квіточому втята гострими Гамлетовими язиком і мечем, впала в воду, щоб уже не встати. Хто захоче такої доленьки й славоньки своїй дитині? Вже-ж не розважливий небіжчик Полоній, вже-ж не розважний небіжчик Лаерт.

Дивно таки, що відгорнувши багряні трояндові пелюстики й уставши з води, краса не має за Офелію ні згаду, ні спогаду.

Український язик

 Українська мова дає майстрові вибір там, де й не сподівалися. Вона може запропонувати, скажім, харч-і й харч-у, купелі й купел-ю, а задовольнивши основні чи й оснівні потреби, що їх теперки зручно звати "базовими", ще й запросити на диспут чи диспут-у (либонь з приводу себе-ж таки самої).

Видима річ, нетворчий люд тікає тої волі й охоче тулиться до хоч і невиразного, безкрилого, а все нормативу. Мистця-ж має вабити така наша мова. Того й я маю такого чоловічого вкраїнського язика.

Старий терпець

 Ніби-то панська забава ненастанного регулярного курування на теплих і солоних водах тепер потребує від курортника суто селянського терпцю.

За двовимірність

 Здається, невірство може надити як одкриття, яко вивлення, яко плиг у наддозволене. То як немовляті вловити не діда, а раптом Бога за бороду. Далі — дід ходив до церкви, старий, дурний, і тебе носив, поки не пішло геть своїми ногами. 

Т'але вже вродитися, лігши на його, невірства, предметове скло, під його дрібногляд, нудотно, аж двовимірно.

У нашої попаді балабони на заді

 Доведеться таки перепросити за свій недоречний "пуризм": де-яких балакліїв инакше як "спікерами" й не назвеш. Ну, де-кого хіба ще "лаудспікерами". Т'але я-б на їхньому місці не пишався з того.

Найнесприятливіші наслідки

 "Не тільки баранів стрижено, а й борців Самсонів." Тільки що баранів — для баранячої-ж таки, хоч і не всьвідомленої, користи й пільги. А борців Самсонів — із найнесприятливішими наслідками.

Без користи

 Валер'ян Поліщук пояснює суть комічного не згірш од самого Аристотеля: "Щастя людське в тому, щоб бачити все з веселого боку. Бо яка користь бачити сумне, коли воно навіть є дійсна правда?" А від веселощів як не користь, то невтяжливе щоденне працювання, тому житки свої називаємо таки людською кумедією, а не трагедією. Сьміючись із хвилозопиї, що так і шукає нагоди побачити сумне, ще й нечемно показати пальцем. Хоч і без користи.

Козак, що вивернувся

 "Шлунок — центро сьвітобудови". Саме тому, хто зборов свій кендюх, той поборов не то себе самого, ба й цілий сьвіт із його будовою. Тому еліта десь у Вашингтоні в обіди бігає, а бідота сидить і натоптує шлунок. І не треба наперед смутитися, що шлунок байдуже-байдуже, та й візьме таки гору. Не той козак, що поборов, а той, що вивернувся.

Так добре їло

 Український демократичний досьвід, а инакше сказавши, досьвід народовладний, досьвід народнього заступництва й од народу посольства, в останньому рахунку підсумовується приказкою: так добре їло й так скоро здохло.

Кожушаний Шевченко

 От хто такої зими наважиться повторити, що треба зняти з Шевченка того кожуха? Ще й ту шапку смушеву? Що він любіший нам у модерному білому влітошньому костюмі з бантом-метеликом на шиї? Ой, не за банти й метелики була його пересторога! Не за теє, що літком гаряче й зручно буде паніти в білому. Як-що котрий совіцький поет і перейшов життя в білому костюмі, а про зиму кожушок мав юґославський, то то йому так Бог дав. А нам дав, як і Шевченкові. Як Шевченко й провіщав був. Того й висів він по селянських господах під рушником у кожусі й навіть шапки не знявши, бо дуже вже мороз.

Сичі в гаю

 Як-що тепершніх "російськомовних" українців називати по старому (й по справедливому) москвомовними, то діло зразу з'ясовується. Річ не в тім, що москвомовних українців не приймають якісь поступові елементи нашого громадянства, а в тім, що сама Москва, чия мова, твердо стоїть на тому, що там, де московство, хоч-би яке культурне (просто культурне), не може бути жаднісінького вкраїнства. Бо на Москві мову чуть, а вкраїнців не чуть: ніхто ніде не гомонів. Так, сичі в гаю щось таке як перекликались. І так воно скрізь, де Москва є. Й буде там, куди завітає не вітаючись.

Як слід розв'язатися

 Chat запрошує "поспілкуватись". Питаю соіб, до якої спілки чи й спілок поприставати доведеться, з chat'ом заходячи. А він зразу зачинає про своє балакать. Ич, який дотепний! Ні, ботику-братіку, як той казав, перш ніж спілкуватися, зв'язуватися, треба як слід розв'язатися.

Як то буде

 Колись народ думав, як сказати, коли мав щось на думці й було, про що мовити, а не розпитував учених-дрюкованих, як то по вкраїнську буде. Того й маємо мову, що все сказати годна. Маємо, та не вживаємо. Бо перше треба розпитати, щоб не плеснути знов по звичному.

Понад сто років межи пручателями

 От уже понад століття живемо межи пручателями — й пручателі суть, і слово єсть, а от чудно, що не зробилося воно звичайне й нема від утямку вжитку громадського. А міг-би бути, та ще й не аби-який.

"У зв'язку з численними мобілізаціями, що присудилися молодим людям..., з'явився новий тип... — пручателі... «Я, — каже, — невтралітет-пручатель.» Ця новітня галузь сапієнсів має своїм кредом "випручуватись" од усякої мобілізації, а останні часами, між иньшим, кажуть "випручуватися" з повинностей, з тяжких обставин. Взагалі слово набирає широкого змісту... Пручателі кажуть: «Бери життя ззаду, а не з лоба.»"

Це писано як-раз десь у середині "наших 20-х", що трапилися, як звісно всім, аж сто років тому. А ми гадали, що "випручування" й "пручательство" породжені теперішньою добою, коли вже не такі важливі раптом зробилися кордони й терени, бо поза межами обложеної батьківщини воленька кругом. І всяка хата скраю першою ворога зустрічає, та якось так виходить, що бере його ззаду й непомітно, нечутно аж геть і після взяття й здобуття. Бо всюди край і всюди зад.

Пилося й писалося

 Розглядаю ближче кухлика-бюветника. Виявляється, пише: "Трускавець. 2014 рік", — тоді ще писалося. І пилося. А от цікаво, чи був "Трускавець. 2022 рік"? А "Трускавець. 2026 рік" буде? Бо мені ще п'ється. І пишеться. Хоч і не на кухликах. 

Наші коритарні

 От вам до мисли слово "коритар" — грубо кажучи, воно вам треба? Багацько наших земляків зразу, не розпитуючи, що це таке, легко зголоситься, що зовсім ні. Це галицьке слово, а галицьких слів я намагаюся, де можна, уникати, хіба де беру як присмаки та витребеньки. І то не тому, що не люблю Галичини чи, боронь Боже, самих галичан, а того, що по змозі помагаю занедбаній, зарослій мішанкою нашій Наддніпрянщині. 

"Ну, гаразд, а що-ж воно такеє "коритар"?", — поцікавиться таки котрий допитливий. А це так галичани казали на коридор. Га-а, коридор, ну, ясно! В селянській господі коридорів не було, а саме слівце з панського голосу якось безпосередньо не срийнялося, не засвоїлося. От корито всі мають, його всім треба. Куди вам винести? А на коритар.

Чи не приділити тому слову якогось закутку в мовній хаті? Що-б такеє позначити? От ви по наших установах просити ходили? По коридорах сиділи? Ну чисті тобі коритарні.

Оселедцевий папір

 Валер'ян Поліщук у невеличкій пердмові "Про мої ранні афоризми" згадує: "Друковано ці афоризми... коли газета здобувала оселедцевий папір для тритисячного свого тиражу, що його майже цілком розліплювано по парканах, коли по сірих горбках паперової маси спотикались, западали й вискакували бідні, побиті літери, але такі міцні повстанчою силою..." От про мої пізні афоризми такого не скажеш, їй-право, не скажеш. Не настарчено на них досі навіть оселедцевого цупкого паперу. Міцний був той папір, що так тривко ліпився на ділини. Й не настарчено накладу в три тисячі оселедцевих. А читача набігало багато більше, бо-ж на баркані ліпиться. Літер, що-правда, ні за що зганить. Без гальма. А повстанча сила? Як і є, то дуже вже підпільне те повстання.

Своєчасність

 Наше суспільство своєчасно зробило вибір на користь цифри. От і нічого не буде, а цифра буде. Якщо тільки цифра не, як пояснює Грінченків словник, "Особого рода вензеля на брюкахъ или верхней одеждѣ из нашитыхъ снурковъ."

Та й таке

 Люде колись були вдячні природі за теє, що вона не просто змушує народитися, страждати й загинути, а ще й лікує й навіть і зціляє. Не було медицини — та й таке.

Сьвітове колесо

 Як показує нам людська традиція, сьвітове колесо на те, щоб колесувати, а не кружляти. Звідци наше народнє: "волю колувати, як просто їхати та бідувати."

Убрання городянського крою

 Живемо попідтягнувши очкурні, а не животи. Очкурі — найперша ознака легких рухливих городянських житків і звичаїв. Село приїздить позирнути на те диво — та вже й собі закида на горище колись шановані сьвятнії штані на ґудзах. А колись (приміром, за наших 20-х) очкурі правили за явну ознаку прахтичного сільського побуту: "З цілого гурту найбільше викреслений хлопець літ семи, що має штані на очкурі. Видно, забідкана вмілість материна занесла з села аж сюди цей одвічний покрій штанів." А тепер із того відвічного маєш убрання городянського крою.

Остаточне насичення

 Москва не може нічого загарбати, а тільки занапастити. Це якась невситима чорна діра з не цікавої нікому гастрофизики. Нецівавої тому, що сьвіт уже не має вже часу на те остаточне чорне насичення.

Доводячи до краю

 Страх не люблю лічити грошей — вони від того, доведені до краю, тільки закінчуються.

Методичний спокій

 Здоровля, не дане, а втримане й одвойоване, — то методичний спокій і більш нічого.

Саме наш

 Сліпий скажений дід, що голий сів своєю будущиною на залізний чорний хребет баского коня й охляп мчить, ухопивши не гриви, а замашної й уже закрівавленої коси — не образ, а суть саме нашого часу. Тому вже можна не показувати, а просто розказувати.

Кита біла, кивер чорний, хлопець гожий і моторний.

 Обридла та суцільна прахтичність межи зимовими людьми: всі скидаються на якихось іскалічених спортом невдах, покидьків найвищих досягнень. Що й казати, зручно бути під мішкуватим изаром, ховати в мнякому й гладенькому кавелкові звішені животи й сідниці, менше й рідше прати себе чорно-синьо-сірого. Ніколи не перевдягатися так, щоб комусь упало в око. Та чогось кортить оксамитових капелюхів і рукавичок до проханого обіду. Й навіть якихось китичок.

Що-небудь

— Розкажи що-небудь!

— Тобі кумедного чи розумного?

То найтяжча випроба чоловікові, коли отак ізненацька — розкажи, розваж, ізвесели. Сиділи-ж мовчечки, поринали в своє оппрічне холодне й спільне гаряче. Й ні сіло, ні пало — ану, говори, побачимо, який із тебе балакайло. Навіть говіркий, дотепний чолов'яга, як оце, приміром, я, розгубиться й, пробачте на вченім, іритується.

Вміння розговорити навіть маломовного й сумовитого дядька — дорогоцінна чеснота жіночности. Т'але воно либонь не треба вже, коли ми всі розходимося по своїх окремих душевних кватирях висиджувати пригнічені особисті пристрасті.

 

На добридень

 Що-разу щиро, тепло тішуся даючи на добридень: воно вже років двісті виснувалося з того нашого, що тепер "бажаю гарного (насправді доброго, а не красного) дня". Дак що-ж, коли тепер усі вчені-друюковані й насилу задовбли, що треба вітатися "доброго дня". А таки й вони, осьвіченії, ще потраплять вирозуміти оте моє "на добридень" і відповісти, як годиться, не побажанням доброго здоровля, а своїм таки вічним "доброго дня". І вже маєш: трохи поживе зо мною наше спільне, а таки й интимно має "на добридень".

Воно, звісно дрібничка, а все не дурничка. Бо так кожне може засвійчити собі якесь словенятко чи вираз-сироту, як ото люде приймають у хату неповторного песика чи кицюнчика, чи, ще доречніше, занехаяного папужка. Зважте: як не ви, то хто? Я от уже десятиліттями даю на добридень, а не треба нікому.

Щира теперішність

 От ми й навчилися жити сьогодні, дізналися, що таке справжнє вкраїнське нині й просто зараз, аж заразісінько. Західній люд віками простягається думкою в сьвітлу прийшлість, живе аж у позавтрьому. А теперішньому европейцеві-вкраїнцеві чи варт заглядатися на позватра й навіть просто завтра? Ну, як воно відкине ящуриного хвоста й заживе на всю губу просто по европейському: там тобі й узавтра, й позавтра, й усі сім діяльних п'ятниць на наступному тижні.

Східнє вміння розтягнути менть у кавуванні, курінні чи аж хашишуванні, чи, дай кому Боже, в молитві, що сидить напочіпки перед порогом просто на вулицю, закотивши очі в голову, й ні за що не дбає в господі за спиною, нам теж не приступне. Т'але вже потроху тямимо, як то буває часом добре в теплі та сьвітлі.

Убрання, постоли порвались і нужі повна очкурня

 Маємо в нашій мові читрохи слів геть не вживаних, хоч їх і нема на що обмінити. Ось приміром очкурня: де не повернися, кругом зимовий люд усіх статей хверцює в очкурні. Т'але не зна ніхтогісінько, що воно такеє. Дак а як-же ви тоді ті штані називаєте, що під очкур? А от пояснюють мало не на миґах, що то такі спортові райтузи, що держаться на шнурку.

Подоба словотворчости

 Теперішня вкраїнська подоба словотворчости майже цілком випливає й висновується з словоневідання. Таким чином знання діялектично бореться з незнанням, вправність — із невипробуваністю, а боронило — з творилом. І всі знесилені, все виснажене в тій борні.

Люде очі висьміють

 Сьміх вигоює всякі недуги. Між иньшим він дуже помічний, як хто на очі слабіє бачучи чужі чесноти.

Без проступу

 Слід уважно думати й старанно занотовувати подумняне. Тоді воно не втече, а ляже посеред дороги й проступку нікому не дасть.  

До людиноньки

 От люде колись щоденникували, вели щоденники. Не мали, бач, вони змоги волати на всенький сьвіт з приводу всякої нездужалої гадоньки: "Εὕρηκα! Знайшов!" Ніхто нічого не губив і не шукав, а воно, диви, знайшло собі.

То якого-ж глузду можно було добирати в тому щоденникарстві? А от сумно чогось, а ти взяв і записав. Сум ісписаний на папері, а письмакові полегкість. А иньший хтось той аркуш одшкука й собі трохи посмуткує. Й сьвітова гармонія трохи наблизиться, притулиться видом своїм до людиноньки.

Хвилька

 Хвилька наїхала — хвильнула, хильнулася й одхилилася. І так набігає й набігає тобі на цілий вік.

Компендій

 Коротесенькі коментарики до життя бувають найчесніші. Бо, як докладно те все коментувати, вийде більший за саме життя критичний апарат, що не дасть не то що літати, ба й ворушитися читаючи.

Ні обіцювати, ні дарувати

 Сидю, споглядаю поверх життя, ніби в келеху гискристого вина, що видихалося й аж ніби засклилося. Чи ви бували в Шампані? Будем бувать, тату! Не будете. Й ніхто не буде. Бо нема Шампані — все повипивали.

Чи не буде тоді якої свіжої гадоньки на почин нового року? Чесний черчик, він ізразу не може ні обіцювати, ні дарувати.

Сама досконалість

 Цитата з Якова Миколайчука (Jack Nicholson) й настанова всім перекладарям, що паруються: "No, no! The other actor is perfect!"