Стоти не переробиш

 Functioning alcoholic — сприйняття зрозуміле, близьке, та як-же його віддати, оте functioning, не ламаючи дорогих канонів нашої мови, — "функційональний"? Чуже, не що й давно запозичене слово, більше заради його функційональної незрозумілости, що приховує непотрібність. А відкинувши літеральність? Ану-ж! Пропоную "енерґійно питущого" — як спружина, їй-право! Й усе достоту знано та зрозуміло. Бо стоти не перейнакшиш, а енерґія таки справді живою цівкою б'є.

Доброго здоровля пивши

 Доброго здоровля пивши, треба добре молитися, щоб не пропилося.

Здоровлеохорона

 "Здоровлеохорона" — пречудове слово: здорове таке, повільне. В нас тепер, бач, майже нічого не боронять, знай "захищають", навіть оборонців переназвали в "захисників", а тут раптом охорона, сторожа. Щось таке, як кустодія при гробі Христовім: поснуть, а рано з'ясується диво, що нема тіла під вартою — десь не тут воно, всупереч охоронним заходам.

Відкидне синівство

 Сирітство — то вселюдський стан. Бо й хазяйським дітям повинно всиновитися Богові. Не всиновившись-же, можна всиніти.

Як товар

 Здорове, сите, зручне життя без смертної пам'яти — то не призначення людини в Бога. Бо то призначення худібки в справного господаря.

Намоглива хибність

 Усі люде помиляються. Всі вкраїнці вперті. Тому вкраїнці все вперто помиляються.

Позначення й призначення

 Сьогодні вже знову повториши чарівний вираз "громадянське суспільство", я нерешті замислився, а чи буває суспільство не громадянське. Які ще бувають суспільства, крім громадянських? Громада, суспільність, загал і... громадянство — всіма цими словами ми в нашій мові можемо віддати society. Легко в'явити собі, що буває civil society and uncivil one. Ґречне й, сказати-б, неґречне. А от громадянська громада, громадянський загал... і громадянське громадянство?

Дак тут іще виявляється, що громадянське суспільство — то не все громадянство, а якась ніби його частина: йшов-ішов, перечепився через межу й заорав носом (і запоров) уже в якомусь не такому суспільстві. Тут воно ще було громадянське, а тутечки вже ні. Чи навпаки.

І багато такого всякого в нашому не розсудному суспільно-політичному жарґоні. Опріч иньшого, тут дошкульно вадить нам засвоєна від Москви звичка не пізнавати, а називати, а ще лучче — зразу взивати, а потім уже знати, що таке воно й є. Скажете, що це вселюдське? Оце чарівне переконання, що йнакше позначивши можна й призначити инаково? Якийсь у цьому відьомський переступ проти первинного Адамового найменовування. Порожній звук квапиться на невидиму суть.

Надумав запитати, як воно буде по сурдоперекладницькому — от де покажеться бешелесна, та  впійманна істота речи! Каже перекладниця, що показують на миґах "людське супільство". А я-ж вам що?! Десь у глибокому Всесьвіті може є й нелюдське. А ми маємо, що маємо. Помилятися — то людська річ.

Як той Стельмах

 Знаю, що в усіх Жадан улюблений сьогочасний поет. А в мене так Стельмах буде. Я мешкаю без комірної плати в його поетишному сьвіті. О! Вже й думонька-гадонька чи то стельмахується чи то стельмашиться... А от жадань і зовсім немає.

Сьвіт як картотека

 Чи картотекова шахва й далі в нас за арехетип? Чи вже вдавнилася, вдавилася? Тре розпитать помежи молодняком. А гарно-ж було й було-б! От і в небіжчика Борхеса... Ах так, у його то була книгозбірня, а не база даних. 

А мені таки ввижаються ті комірки з усяким симболічним мотлохом. Архів — ніби якісь послания потомним поколінням і ґенераціям. От хоч і Московщина: тут грубенький літачок намість листа, тут опецькувата ракетка замісць листівки. А там — перелітне вітання сіло на жертку, в подобі ширяльної бомби жертви виглядаючи...

Перша рука

 Здається мені, що це річ лляна. Т'але перша рука відірвала від неї наличко, а я друга рука — second hand.

Причеплений сьвіт

 "Сьвіт ловив мене, т'але не впіймав.", — хвалився Сковорода. Й ніколи не сказав: "Хоч-би цей сьвіт од мене одчепився!"

Ще путні сірі штани

 Путніми можуть бути тільки сірі штані: не каляються, не зношуються, не виходять із поведінки. Тут поет Драч мав рацію беззаперечну. Сіра барва — то колір незнищенної матерії.

За Ґебельсом

 Брехні годилося-б тулитися до правди близько-близенько — як до сестри рідної. Як у тій причті про колодязь: украла вбрання близнючка — та й вже. Коли-ж ні: приходить чужа, навіжена, непогамовна — суто за Ґебельсом, тільки його й зна.

Давання спокою

 Давання спокою, ходіння собі на зламану голову — мистецтво московцеві незбагненне, недосяжне. Налізатиме, насідатиме аж поки не дістане келепом по лобі (бо чола там кат його ма). Й діставши келепом, іще нескінченно довго слухатиме чмелів. Багато треба чмелів — хоче на що-день тьми великої. Аж поки не повиїдають чмелі — разом із медом.

По старому

 Суспільство своїм нормальним чином випихає старих. Але старі тим часом упихуються в суспільство: в нас їх уже, слава Богу, чвертка, а ще більше добігає, достигаючи.

Маленька громадка молоди, протизаплідними зусиллями двох попередніх поколінь, дрібнішає й меншає. Наш малесенький, полохливий молодняк. Він, однак, дуже придасться за кордоном: зацілілий, живущий, до ладу прийдеться в "розвинутих" аж до несхочу суспільствах.

Стара Вкраїна по старому стоятиме сама.  

Обструкційоністичне

 А як то воно — зовсім нікому не подобатись? Чи-ж воно не елеватор? Піднесеність у всьму й іздійнятість наж набридущим загалом?

На цигарки

 Як не Книгу життя, то вже власну життьову книжку можна легко скурити на цигарки.

Супроти гедонізму

 Людське життя куце, то треба встигнути натішитися їм. Коли буде кінець, не знаєш, то вже треба завзятися на втіху, прихопитися до радощів. Тішитися життям — то тішитися собою. Гедонізм, так зветься. А як-же зветься, коли життя коротке, кінець не видно як прийде, а ще треба встигнути страждань ухопити? Чи не християнство?

Щедрий дар

 Спитуватися думати про вкрай складне й уміти писати про теє вкрай просто — то щедрий дар соціяльних мереж.

Проблематичність

 А ви знали, що проблематично — то здогадно? Спрбуйте подумки повисталяти здогадності на місці всіх звичних проблематичностей. Нецікаво, неслушно! Бо голо якось.Так можна порозбірати-пороздягати всіх почесних консулів у нашій мові. І що тоді буде? Проблематично воно...

Відбиваючи сьвіт

 Уже давно якось так само собою звікувалося, щоб не відсьвічувати. Не дурно-ж воно й у повсякденній міській говірці радиться: не відсьвічуй. І не відлискуй. У сьвіті є сьвітло, єсть, та не про нашу честь. То чи  просьвітлість — не сьвітлоперепускна спроможність намісць сьвітлопоглинальної? Так, у цім сьвіті однаково не відсьвічує істотне й неістотне. І слушно чинить — для своїх особливих потреб.

А вік тим часом вікує собі далі, й уже дається на здогад, на розум дається, що не треба вже й відбиватися в дзеркалах. Як-що не упир із тебе, то єдина рада — не зазирати до сьвічад. Не відбивайся! Це собі напоумка, а не на гасло. Бо земляки вже не втямлять: вони теперки по московськи "відображаються" й по новітньому "дзеркалять". А ти не вже не дзеркаль. Геть і псевдо таке візьми — Недзеркаль.

Техніка й наука

 Рівнобіжний переклад — то техніка, коли-ж послідовний — наука. Недурно-ж рівнобіжний буздумно зовуть синхронним, тоді як послідовний — таки не консекьютивним. Оце днями вперше був за свідка, коли нашого брата (сестру в цьому разі) легко замінила навчена машина. А сталося так: підхід витренувана фахівчині до послідовного перекладу перед старшинством багатої компанії чогось отаманам не сподобався. Пробували всовіщати перекладницю, та либонь забракло їй гнучкости: звичка — що вдача. А тут іще й тема яка підхожа — "наука про дані". Викликали заміну, т'але напровсяк іще надумали пускати рівнобіжний переклад на екран. От де справді рівно біжить! Спершу мені здалося з переляку, що машина лишає за облавком поступу вісім із десяти шановних наших колеґ. Але потім уже схаменувся: та ні, плутається вчена штука так, як людина ніколи не заплутається — хоч вона тобі адекват, хоч вона тобі трансгумагоїд.

Сиди Векло, ще не смеркло! Та чималенько важить те, що ніхто з мало англомовних уже не наважився заперечувати проти катавасії й какофоніх — пішов переклад і нема зупину! От тому й треба начуватися тим із наших виконавців, хто звик покладатися на машину й сам став до неї подібний: заміна не видно як прийде. Спочатку до-деяких небагатьох, а потім потурбує й ширший загалу. Скаже: "О! І я так можу — навчили." Ну, не буде виконавської майстерности, теплої людяности, жвавої вигадливости — дак а хто-ж їх і має? Ось що розповіла мені дана наука.

Поборення

 Гаркаві люде, проти мовлян простих, бринять, як здається, впевненіше, доконаніше. Багато хто з них обирає життя, пов'язане з відозвами, заявами й об'явами. Тут у самому виголосі лунає поборення: як не власної малесенької ґанчи, то чужого величезного упередження.

Простіше

 Писати простіше не можу, т'але мене можна простіше читати. А ще простіше — не читати.

За воздібність

 Бути кебетливим неделікатно.

Одвір

 Двері до слави хтось підступно підпер кілком. Одвір підпер. Бо до слави не в хату, а з хати.

Кіннота з темнотою

 Я колись у метрі читав книжки, а тепер хіба ахвішки. Ось майнуло: "Для мам — цікаві лекції, спільнота й чай." За лекції з чаєм, звісно, спасибі, бо без чаю не всяка лекція, хоч яка цікава, в голову влізе: треба головою й слухати й разом пити, щоб не так сухо було, суха ложка рот дере. Т'але спільнота! З мене не мама, а тато, одначе намагаюся в'явити, що вабить спільнота там, де можна обійтися простим, щирим товариством. Мені й узагалі здається, що модня тепер "спільнота" всім батькам так само потрібна, як і кіннота з темнотою. Її треба умоглядним. бездітним душам, що ніяк не помиряться на громаді, спілці чи компанії.

Цифрові креатури

 Багацько бачу в мережах усяких людупостатів, що визначають себе як digital creator. І справді тільки цифра могла покликати до життя таку силу не живодатної креативности: й кликало з небуття, й викликало не суще.

Доволі

 Малописьменні великописьменники — то справді біда нашої доби. Т'але наша доба не журиться тими бідами. Бо доволі кожнісінькому дневі свого клопоту.

Добродій Ґуґль проти пана Голоскевича

 Є такі люде, може хто не чув, що звуть себе філологами. Що воно таке, пояснити не вміють, але щось у тім слові таке є — вчене проти невченого. Дак от одній пані, родом із філологів, наснився тяжкий сон з приводу Перемишля: а який, гадає собі сонна, буде від того міста прикметник? чи не не "пермишльский"? Прокинулася та й, як то в філологів за звичай, довідалася до дядечка Ґуґля розуму позичати. А там і справді — "перемишльський". Який збіг... приголосних звуків. Сидить, ворушить губами, пробує вимовити — тяжко, як у тім сні.

Тим часом у доктора Голоскевича пише, що "пермиський".Та ти шо! Жаден філолог такого не вимовить.

Укупоньці

 Треба вчитися жити зо штучним интелектом. А щоб жити, треба шанувати. Я особисто знаю чимало штучних интелектів. І навчився ставитися до них із батьківською любов'ю й синівською повагою.

Штучне ховання

 Коли по якімсь часі ми дізнаємося, що, проти всякої правди поступової, когось із людей штучний интелект так і не замінив, то це буже дуже штучне ховання: "свій до свого по своє", кумівство, непотизм і просто корупція.

Евробаркан

 Їду знов із Баришівки на Київ, минаю справну таку огорожу, де гарненько написано, стисло так: "ЕВРОЗАБОР". От і добре, що "евро", а не "євро", — я й сам тільки так і кажу. А забирають що? Чого забір (історичне"заборъ"? Чи, бува, не літературного "паркану" в народу? Я-б сказав і "баркан", як було по старших словниках. А що? Підніша хворма. Мова-ж, подейкують, розвивається! Навіть наша многострадна. Ну от! Слово собі йшло аж із латини (parcus) знайомими городами через німецьку (parkân), а далі польську (parkan). Придибало на вкраїнський баштан, а там — тюркізми схожі: "базар", "байрак", "бакай". От і дорозвинулося. Соноризація — так по вченому буде.

Безкреативність

 Я не креативний, не конструюю текстів, не ґенерую контенту. Тому не потребую чужомовних хвиґових листків, щоб прикрити нагі улоговини й голі порожнини.

Зайве в правописі

 От ми маємо в нашій мові дві слові, як то в нас уже за звичай, з однаковісіньким значінням і майже однаковим написом: зустріч і зустріча (або ще стріча). Від слова зустріч родовий "зустріч-и", а від "зустріча" — "зустріч-і". Сьогочасний правопис "зустріч-и" не подає й не подає "зустріч-і". То що, викинути обидві слові й лишити тільки "стріч-і"? До речи, й двоїни нема. Й "до реч-и" нема. "Коли сьогодні огляжуся, — аж і сліду не знать, де стреміли..."

Crowdthinking

 Як виника якесь питання, то намість зануритися бодай ув одну книжечку, теперішній українець воліє пожбурити його навесом у море чужих голів. А де-які з тих голів, теж не поринаючи в занадто глибокі джерела, починають витікати витоками, заходжаються до ґенерації енерґійних ідей. Це, сказати-б, такий уже crowdsourcing в подобі crowdthinking. Книжне діло самітнє, сумовите, а тут так весело! Бо додається ще невмирущий український активізм чи актизм імени Олександра Довженка. 

І крутиться козацька веремія! Це так по нашому виходить! Мовзнавство? Закрутім тоді "лінґвохворум". Казали колись, що один дурень стільки виставить питаннів, що й сто мудрагелів на відповіді не знайдуться. Доручім-же цюю справу тоді не хитомудрим, а а безхитрим. Не бовкнім, що дурням, бо люде покривдяться, а от... охочим і цікавим. Охота єсть, цівість єсть, а знаннів добудуть. Добудуть і роздадуть. Ти знай жбурляй.

Граючи в сліпця

 Колись прямування було таке, що сліпий люд волів мати собі однозора за проводиря-отамана. Тепер-же таке, що хоч людську тяму й сліпці сватають, а таки допильновує вона, щоб був зовсім беззір — як зінське щеня. Ще й помацає найближчий в очних ямках перед походом: щоб уже до ями, так до ями. Й бажано всім до 'дної. 

Не спало

 Щось на думку нічого не спало: бігало-ганялося, чаїлося-ховалося, стрибало-падало, а так і не спало. Не спала й думка й може саме тому вивернулася й безслідно втекла.

Мода як поведінка

 Тепер нам моду показують за кшталтом людей, що без одягу й причандалів, уже зробили з своїм тілом і взором усе потрібне, щоб понад усякий сумнів визнано їх за прояв без глузду й смаку. Це тепер, здається, зветься "актуальність". І це тоді, коли, слава Богу, суспільство від убрання вже нічого не сподівається й не вимагає. Актуальність змагається з адекватністю в доземному партері болота, а за суддю їм дано якогось такого дизайнера.

C'est la vie

 Московці залюблені в смерть. Свою чи чужу, згубну чи самогубну — до того їм байдуже. Замахнуться на чужу, захлипнуться свею — аби смертушка. А вкраїнці коло їх за своє держаться — то вже звикати мусять. А сьвіт іздалеки тільки стенає круглими плечима: виявляється, c'est la vie в де-яких ніби слов'янських народів.

Панічний атак

 Баба ворожила, на двоє положила: або дощ, або сніг, або буде, або ні. Одне каже: "Без паніки мені тут!" А друге на те: "Панічна атака!". Подіставав із прибитих порохом куп старосьвіцькі словники, цвілі, що твої сухарі, бо ради не дам: хто кого атакує панічно — ми їх чи таки вони нас? От коли Франко вживає виразу "серцевий атак", то всякому галичанинові (й разом полякові) ясно, що то серцю atak, напад серцевий. Не дай Боже, звісно. Та й панічного нападу не тра: як нападати, то вже не панічно, а так навально, а як паніка нападе, то дивись вище ("без паніки мені тут"). Тим часом паніка — то поляка по нашому, й полякова поляка й українцева. Паніка та через Пана старогрецького постала, а нам, рідновірам, хоч-би з Даждьбогом порозумітися. А ще пропонується "сліпий жах напав" (чи пойняв). Еге, він, сліпий, і мене поймає. А про вчених перепадок — прегарний пароксизм (paroxysmus).

То що, розсіємо дозірним атаком той сліпий жах?

Сьвіт пішов, а ми за ним

 Вже не раз постерігаю, що старша наша прохвесура вціляє запевнити безхитре студентсво, що сьвіт, мовляв, пішов далеко вперед: ген-ген манячить. І тільки молоді та прудконогі, можуть іще (та й то не всі, а розумом похопливі й бистрі) наздогнати його за селом, край дороги, десь у пісенній тій далі, де коло млина ясенина. А прохвесуру, поважну та статечну, виходить, прихопив він із собою, бо їй і вдома сидіти не пристало й бігати не випада.

Мені-ж, невченому, все ввижається, ніби сп'яна, що сьвіт тільки дурно під ногами крутиться.

Наш рідний юриста

 Забігаючи до метра, вхопив оком із циклопічного напису з приходу: "...ЮРИСТА — дзвонити всім!" От! А я, натрутливий, усе ганю метрову мову! А вона, глянь, яке слово наше потрібне відродила — "юриста". Дуже потрібне слово, доконечно! А хворма-ж яка: вже не треба казати "юристи та юристки" — "юриста", одна сатана! "Справжній юриста — метка, викрутна й вигадлива голова." Тепер уже й справді "дзвонити всім".

Перспектива ІІІ

 Перспектива — дуже містке слово. Умоглядне таке. Т'але що воно таке — ніхто не бачить.

Коробка з безсилістю

 Стою в черзі в харчовій крамниці, щоб придбати якусь свою дурницю. Передо мною дядько купує цигарки: сам бере з полички в жменю, щоб приховати пучками картину страхітливої хороби на коробці. А якби сам не міг брати? Мені зразу ввижається й учувається: "Дайте одну пачку отих із чоловічою статевою незугарністю!" Все лекше, ніж сумне які огидні недуги від куріння.

До лиця

 Чудові милощі дарує одне одному наше жіноцтво. Сьогодні почув: "Ой, ця призеленкувата брошка кольором дуже пасує до Вашого лиця!"

Нагадало Бунюєлеве зо "Скромної поваби буржуазії":

— Від тебе землею тхне!

— Да й од тебе теж!

Настала менть

 Настала менть, коли припала змога сказити тіло. Настала менть, коли пропала змога сказити тіло.

Додумався

 Ми вже доросли до того, що слово Боже проповідує людству й людині штучний интелект — поки не сам, але вже додумався.

Як стояла, так і впала, заплуталася в плахтину

 Українці вже не просто народ, а ціла нація позамотувана в мовне питання: і не скинеш (як Білорущина), і не розв'яжеш (як Ізраїль).

Без альтернативи

 Біда в тому, що нема альтернативи: різне є, навіть инакше, а другого, щоб єдиного, ніде не видно.

Ширення

 Дуже багато людей нестямно пише, геть писати не вміючи. Це вже не графо-, а просто манія. Слова не торкаються справжнього паперу, а легко вистрілюють копієчками в білий сьвіт. Я волаю, а, отже, я живу. І моє волання навіки замерзає в ґалактиці, як молошний видих цілою туманністю.

Це одні люде. А другі люде те ширять, захоплюючись писаною незґрабнісю, що їм самим неприступна. То як сірника здійняти над натовпом намісць смолоскипа. Чи всі бачили, як димонько пішов? Це тому, що він пішов уже. Т'але ходив, а передніше ще й сполох був. Пишім собі далі просто в розшир.

Нема дня без що-дня

 Сонце встало — треба жить. І в цій повторюваності, знайомості, впізнаваності, в крихітному, крихкому щасті й далі щось тямити й робити, в тій безмежній крапелині, потопають незглибність і незбагненність "великих подій", що посеред них нам припало бурхатися. Сонце — більше. А сонце встало й треба жити. Сонце встає що-дня й, наче корогву, здіймає свій що-день. А день сам собі десь тихцем утіхи зачерпить — в дорозі й не зчуєшся, як настигне втішна мить. Але, як сонце встане, треба зразу тямити, що й нині буде. Треба жить.

Не корисний хліб

 Хліб треба їсти в переносному розумінні: спершу заробити на хліб, а потім щоб було з ким сісти, хліба ззісти. А сам він, кажуть, не корисний.

Тьмяні картини минувшини

 Випадає чудова нагода замодніти, нічого не роблячи. А саме не роблячи наколок. Тепер на шкуру така поведінка, а потім буде инака. Дак ото та инака надбіжить — а ти вже такий, як треба. І з-пишна позираєш на брижнасті, брезклі, безмірно застарілі — сині, аж почорнілі, тьмяні картини минувшини.

Стара пісня — нові струни

 Про вовка москвомовка — а москов і в хату.

Технічний невпокій

 Що таке техніка (τεχνικός) — мистецтво, майстерство чи вміння? От де питаннячко на цілий проєкт чи окремий заряд у проєкт-менеджменті. Хоч-би як воно там було, а техніка змушує мене нервуватися, а я — її. То як бува в подружжі: от і знаєм одне одного вже напам'ять, а все непокоїмося.

Усеїда

 Московський ящер, симбол щастя московського, як той комодський варан, жере все, й сам не може зупинитися, бо не має чуття наситу, а тільки ненаситі. Т'але нащо-ж московський землею давиться?

Знов він землю під собою
Зачинає дерти,
Зачинає землю дерти,
Як скажений, жерти…

А то він, нагризшись кривавої землі, цахає ззісти ще й "білу лошицю", чи пак білу корову на окличку Европа.

Пізненько схаменувся

 В нас усе "відсторонюють від посади" — любесенько так, як не на ділі, то хоч ув обивательських мріях-снах. Слово "відсторонювати" й справді маєм, але значить воно те саме, що й відхиляти: ( "відстороняти сьвідків" — це з поправної правничої буде). А от "вам відстановляти від справ чи уряду", "усувати від справ чи з посади" й, нарешті, "відшивати від участи"? Вже чую: "Тю, відшивати! Ще й участИ — пхе!"  Ну, що тут скажеш? І сам я либонь-таки пізненько схаменувся.

Заріс той шлях куп'ям та болотом

 Не варто кидатися рінню в болото. В болото можна кидатися болотом, та чи варто закалюватися?

Ськати

 Як-що split hairs — то, натурально, доскіпуватися, а put down — то, природньо, "накривати мокрим рядном", то вже nit-pick — має бути "ськати" (в голові). Й теж два склади, а казали канцеляристі, що наша мова довша! Не знаємо, шо воно таке — "ськати(ся)"? Що-ж, маєм не таке образне, та підхоже "сікатися". 

А я теє відаю, бо всі ті штуки люблю: splitting hairs, putting down and nit-picking.

Щоб без сумніву

 Добре бути леґендарним, але так щоб без сумніву, був чи не був. Бо майже про всіх леґендарних пише, що "наче-б-то". А леґендою бути зовсім не треба: бо ту байку всяка людинка минуща чим ісхоче, тим і поначиня, як порося кашею.

Езопова байка

 Раб Езоп розбирає старі тябла, що там байки писано: "Оце треба й собі яких байок устругнуть. Але щоб ухильно так про важливе. Цього байкаря, диви, забули, бо підпис відколовся через панський недогляд, а мене люд пам'ятатиме — ого ще як. Знатимуть, що за чоловік був Езоп. Підпишу "Езоп", а знайомий зоїл життеписа додасть. Тільки не треба читаченькам розказувати, що був раб: це вже зовсім зайві дрібниці-подробиці. Хай у душу мені зазирнуть!"

Милосердне диво

 Московці таки не богоносці, а богоборці. Може вони десь і носять у скрині власного божка, т'але то така скриня, що хто торкнеться чужий, то тут тобі й згине. А от ця війна вже показує, що в них із Богом змажка. Чи повірили, що з їх Яків-богоборець?

Милосердним дивом ми ще живі, ще не вмерла Вкраїна. Малодітний, маломовний уже народ знайшов у собі такий люд, що опирається. Та й, як і обіцяв був Шевченко, нам Бог помагає. Чогось московці не дивуються з того милосердного дива — ні войові, ні мирні. Пруть і пруть у якусь жахливу безвість свою повнісіньку скриню.

Чи поремствувало?

 Чи були вже в історії народи, що загинули в борні за свою ідентичність? І чи прийняли вони перед згубою, як своє, оте чуже слово? Чи билися за тотожність, тожсамість, саморідність і самобутність? Але головне питання: чи була вже така смертна боротьба? Що народи гинули, ми знаємо, т'але чи саме в часі змагань? І що сказало на те переможцеві так зване людство? Чи поремствувало на загарбника за те, що збідніло від його здобичництва?

А за тими, що тихо згасли, чи квилить-проквиляє десь Сьвітова Мати?

Розгортати чи прочиняти?

 Що ми робимо в компьютері, коли пише "open" чи "открыть"? Та звісно-ж: притьмом українізуємо наличко й з'являється наше рідне "відкрити". Хух! Т'але, здається, що відмінно від двох універсалістських мов, де все тобі "open" і "открывается", в нас, перш ніж "відкрити", треба подумати, що воно таке. В ком'ютерних образах бачиться подібність (аналогія) й пов'язь (асоціяція) з сувоєм, книжкою й десь вікном. Слава Богу, в тих великих мовах, воно хоч так, хоч сяк "open" і "открывается". А в нас-же ні! То може хай розгортається й про- чи від-чиняється?

Ще одне тавро

 Чи потрібне нам слово "бренд"? Ще-б пак! Куди-ж без його? Куди не зарви — скрізь треба бренду да й немає. Вже й сама Вкраїна — то суцільний бренд. Колись мали ми на те все скромне слівце "марка" ("наша марка"), я й досі його вживаю старосьвіцьким звичаєм. Але виходить, що марка легко клеїться, а brand — то-ж тавро на шкурі й аж у шкурі, ліпше за наколку буде.

Універсалістська мова ангелянська, схильна додавати нових значінь простісіньким, коротюсіньким своїм словам, і тут примудрилася зробити з образу штемп. А от коли ми (нарешті!) показуємо сьвітові неньку-Вкраїну, то душу, образ її ми виставляємо, лице, чи таки клейно на шкурі? Бо ніхто не скаже, що Вкраїна то марка — марка собі маркою, а країна країною. Зате всюди чути щось такеє за brand. А чи треба нам до Вкраїни такого слова?