Крах Дарвінізму

 Харків, вулиця Дарвіна. Колишній опрічний будинок Павла Петровича Рижова, купця ІІ ґільдії. Усе як було за господаря сто років тому: Зелена заля, Біла заля. Що-правда, ознаки хороби вже при дверях: червоний прапор "Дерматології", зелений прапор "Фармакології". Треба жити садибі-сироті, в усьому колишній. Історія позначилася на ній лиш кусами: трохи окрадено вмебльовання, відтято шмат землиці з альтанкою: підтопталася опрічність за опричини. У передпокої в шибі штампованого шкла отвір від кулі: історичне вітання від Другої сьвітової, тут — Великої, вітчизняної. Московське життя таки спинилося 1917 року. Спинилося, загадалося й більше нікуди не пішло. Денещо вітром запалилося.
А вкраїнське життє ходить кругом, оглядає місце, щось собі гадає. Чи ти ба,  не вижив найдужчий, найпристосованіший. Крах дарвінізму, та й лямаркізму за ним услід.
А хто вижив? А котра година? Як казав той галичанин з київским годинником, без поділок, на руці, поки-що не ясно. 

Олив'яне кільце

 Якось у ХХ столітті вкраїнські учні від учительки дізнались, що в таблиці Менделієва єсть свинець. Наслинили оливо й занотували, щоб не пішло в непам'ять. І не пішло, тримається голови. Оливець давно вже не олив'яний і давно вже олівець (це від оловця з олова). А ми далі живемо "съ свинцомъ въ груди и жаждой мести", як сказав не наш поет. Ах, "свинцовыя мерзости русской жизни", як сказав не наш прозаїк!

Чужий хліб

 От казали нам совіцькою добою: нема нічого над хліб, не викидайте, мовляв, його, бережіть. А люде, хоч українці, годували тим хлібом свині. Коли мене малим у Славуті посилали по хліб, то йти треба було на привіз: бо дуже брали його на сало. І давали вже скількись в одні руки, а тих рук було стільки, що й поганським бовванам не снилося. І добре було з того хліба рожеве вкраїнське сало...
Хліб — сьвятий. Мудрі люде кажуть, що завівши хліб, зробившися хліборобом, чоловік перестав залежати від плоти, а з тим і від голоду. Хліб ріс із квасу, з розчини — найстарше диво людське, диво перетворення. Спеченим хлібом, як життям, людина ділилася з людиною. І Бог ділився, як Собою: "Прийміть, їжте: се єсть тїло Моє."
Ми народ, що засіяв був останнє. Що засіяв і не жав. Що зжав, та не змолов. Що змолов, а не спік. Ми — народ, що їв був власну плоть. І ніколи не будемо вже ми колишніми.
Тим, хто зацілів, почали давати хліб із панських рук, ба ні — з катових рук. Роби коло землі, а хліб чужий споживай. І зробився той хліб — глевкий. Таборовий хліб, а потім — дріжжевий хліб для бідних. "Українським", "Украинским" хлібом і досі називається паляниця для нужденних — ми розучилися хліб пекти: хліб із видаваного, не від нас меленого борошна. Чи муки, що недалеко відскочила від муки.
Учітеся, брати мої, доброго хліба й пекти, і їсти! А, споживаючи, пом'яніте голодних!

Шанцева війна

 Информаційна війна страшна не тим, що когось ізмагає: всі, навіть европейці, давно врилися в засадні, укладисті шанці позиційних переконань. Страшна вона тим, що всі вже поглухли, отруїлися забороненими ґазами, просякли радіяцією й почувають у собі порухи чогось трагічно біологічного. Коротше слово, всі подуріли. Ченці стали, аки миряни, а миряни — аки біси. І що вийде з того біснування, самі біси не знають. А війна? А війна війною...

Примітка до приповісти

 Навіть фарисея важко знайти межи нами, а вже митника... 

Зачужа жаль

 Мову віри мусимо вважати за чужу й вивчати її як нерідну. Як хто має хіть. Виходячи з безпорадности. Бо багато хто до віри зголошується, не тямлячи, до чого признається, бо не знає й не розуміє віриної мови. Вже кров наша глуха, а голова як діравка — хапає все, що не тече. А ту чужу мову, як сіль, треба помалу гірко за-свою-вати у питенні:
"Всякий, хто п'є воду сю, забажає знов; хто ж напє'ть ся води, що Я дам йому, не забажає до віку; а вода, що дам йому, буде в йому жерелом води, що тече в життє вічне."
"Ви сіль землї; коли ж сіль звітріє, то чим солити? Нї-на-що не годить ся тодї вона, тільки щоб викинути геть і щоб топтали її люде."

Заслов'янськуєдність

I am anybody's Slav, but nobody's slave.

Культурна дича

 Приходять люде, називаються культурними діячами чи діячами культури, а мова — як у диканів. Замість розбірного значіння, читкого розуміння, тонкого розрізнення в словах — превелика напомпованість помпезними, ніби з глуздом запозиченими чужими хибами й блудами, словіттям, що в своєму нестримному безглузді розбуялося до розгону дерев-усесьвітів, де листя не росте й птахи не щебечуть, ба навіть і комар не дзижчить. Так порожньо — аж холодно, зубами січеш, а вуха шарпає нестерпне хиже дудніння недокосмосу.
А й за мову річ — то те саме й у "культурних мовців", ніби пороблено їм. Сказав дурничку — запиши, занотуй, завчи, щоб кріваво ридати покутними ночами над ізшитком гріховної своєї без'язикости.

Завчасу зміркувавшись

 Я ніколи нічого не чиню, гаразд не розваживши. А розваживши гаразд, іздебільша не чиню нічого: сьвідомо додаю свою благеньку волю до волі Божої. Вірю, що Бог увіходить у мої наміри.

Бо вже день зоріє

 Яків Малорощенко у когось собі пошився, й перейшов бридьма брід, і перебрів річку, й зостався сам, — ніби все, як писано. Виліз боротися з ким доведеться. Нахопився на Вкраїну й боровся з ним якийсь муж, і суглоб стегна його звихнувся. Потерпів таки тому Якову стегенний суглоб. Але затятий, вхопився та й:
— Не пущу, хіба-що благословиш!
— Не той ти Яків! Проти Бога вийшов, але й людини не подужаєш.
Не кожному віддається братнє старшинство. Не з кожного кульгавого буде Ізраїль.

А ОТ

 Мазепа не зрадив, а не зміг зрадити, — ось у чім суть. З українця малоросом зробитися легко: треба лиш перекинутися через штахетник, що на йому кривою крейдою виведено "ХОХОЛ" і ніби лукаво притерто по написанню. Легко перескочити. Як доведеться, то можна й назад. Туди-сюди. Але з мало роса пошитися в роси великі — то вже потребує плигу через батькову й дідову могилу. Та й тоді ще кільком поколінням свербить присолена давниною зрада.
Тож Мазепа не зміг скіцнути, гадаю, що з його козаччини й гетьманщини йому вже якось привидівся вкраїнець.
І тепер чоловік роззирається: що мені те АТО?
А ОТ... 

Кожен мудрий свого дурня знайде

 Мудрий бере себе на спробунок і де-коли чує, що люто стинається з немилосердним ідійотом.

До свого й по своє

 Вони кажуть: ми й Бог. А я вірю: Бог і я.

Превеликий СУМ

 "Сучасна Українська Мова" — то превеликий СУМ.

Єдиний розмовник

 Мова не зникає, навіть як-що ти — єдиний мовець. Бог тоді тобі розмовник. А московською я з ким забалакаю? Гріх і думать.

Дуже файно

 Дуже файно бути гуртовим цапом. Саме файно, а не добре. Можна мекати й сьміятися, ніби не з себе.

Не похудити коні

 Тутейші перекладарі напровсяк запевняють чужиню, що наша мова за ангелянську всяким боком довша. Це щоб коні не похудити.

Між своїми візьмім на обраду: в них joint discussion чи exchange of opinions, а в нас — таки обрада. Ну, то мову треба знать, а це клопіт великий. Так, справді, й коні похудиш.
 

Снище — річ тяжка

 Україну затовкли в притичкову розету. Вона засідала там і наснажувалася. Вже наснажилася, треба витягать. Хай виснажиться — тоді знов. А стирчачи в розеті, по наснаженню, вже нічим путнім не натягнешся. Хіба снищем, од надмірної кровистости.

Найлуччий, бо єдиний

 "Русскій міръ" слід віддавати ангелянською як The Russian Universe, тільки так. Щоб той Космос показував і видимі межі для простягання дужої руки, й невидимі межі власного ідеального простягання. То, безперечно, найлуччий із відомих сьвітів. Але він може виявитися і єдиним із сьвітів. І дуже добре, як-що так, дуже спокійно.

Московщина й Степ

 Ще давно в романі Мельникова-Печерського "Въ лѣсахъ", автор, оглядаючи на Волзі лисяк крутоберегий, виснував собі: московський чоловік — ворог лісові. Лісові, а тоді й лісовикові.
Як воно було: маєш ліс — вирубуєш, корчуєш, палиш. Земельку, золою присипаною, дереш яловим ралом — і вона трохи родить тобі. Як виснажилася — далі в ліс, поки свій. А скінчився свій — починай нічий. Там щось сидить? То — мара. Або мошва. Мушка не дає скотині пастися. Бо й скотина якась дорогою приблудилася.
І в цьому московському розумінні Вкраїна — то лісовий край безкрайого ратайства. Отам, де ліс, де в хащах гупа УПА. Бо, де степ, там давно своє: колись уже вирубалося, колись уже корчувалося, колись уже палилося й золилося.
Але позосталися недоорані недобитки-ліси з чугайстрами. Лихі вони, ті чугайстри, лихі. Що-ж у лісі доброго є? І не мовчить він ніколи, ліс. Тому московський чоловік — ворог лісові.

Яке частування, таке й дякування

 Московит пів тисячі років тому вже обирав між велетом Пилипом Московським і Малютою (малюком) Бельським і віддав перевагу останньому. Обирати на користь Івана Грозного (жахливого) просто не насьмілився: ми — такі маленькі-маленькі, наполохані-наполохані.
А малюк Малюта як-раз під аршин: свій та ще й розшукний.
Як-що ти ворог правдивий, то від ката й на тім сьвіті не сховаєшся. Далі катуватиме. А як-що ти великий праведник невинно побитий, то за малого катенка на тім сьвіті помолитися мусиш. Із подякою за те, що спровадив. Бо далі катуватиме.

Мандрівці на Схід

 "Патрійотичні" ролікі, гордо москвомовні. Радіє Лесь Подерв'янський:
—Я — каріспандєнт. Што я буду дзєлаць посля вайни? Данасіць людзям правду, мірна работаць. І іщьо я мічтаю паєхаць на Васток, ґдзє нікаґда ні била.
Тваю дзівізію! Це-ж український кореспондент! Із ким воно кореспондує? Ти там не була? Та ти звідти й не вилазила! В Україну ідіть, діти, в нашу Україну! Инакше доведеться думати, що робити по переграній війні. Ґаваріць на прівичнам їзикє?

Любови запропала праця

 "They have been at a great feast of languages, and stol'n the scraps. O, they have liv'd long on the alms-basket of words."

"Вони були на бучному бенькеті мов і накрали там окрушків. Віддавна животіють вони, цуплячи з карнавки словесної."
Чи-ж то не перекладарі, ті віслюки просьвіти, вічно кружляючи, крутячи коворот, оббирають дорогою принагідне будяччя книжних слів, видирають аркуші з нікому не потрібних книжок, вбигаючи до рота й намагаючись стравити нестравне? Так, але хіба то лиш ми такі?
Послухайте хоч якого із наших промовців — що вони перекладають і з якої з відомих людськости мов? Скромно ремствуючись на привинність до нашої мови, покваплюся запевнити, що не з української. І не на ню.
Український слухач і читач ідуть на муку, як ангеляни XVI й XVII століть, що мусіли давитися латиною, щойно проковтнувши французчину. Але те, що ще грубе вухо й око могли пережити тоді, чи зможемо пережити ми, теперешні? Чи то з любови до чужої науки ми мусимо запихатися видимим непотребом? Чи братньою любов'ю маємо покривати чужу хіть до широких, дірявих розмов? Запропала праця!

Ще й православні

 Просто славні люде, все од мене луччі — хоч я й право-славний — а Христові чомусь не вірять. Ну, це ще можна вирозуміти: де-кому легше Бога заперечити, ніж чинити Його заповіді, як повинно, чи виправдатися перед Богом з вини своєї.
Але як відмовитися від любови Христової, як не відповісти на Приязнь одвітною любов'ю? Як-що навіть смерть — то двері в пекло, то й перед дверима тими як можна не схотіти обернутися,  хоч востаннє, щоб побачити Його лице й сказати "Господи, помилуй!".
А як-що за порогом — щезнення й остаточне стертя сьогосьвітнього гіперпалімпсесту, велике Ніщо без нічого, то й зникнути не можна без прощання з Ним, без Його останнього прощення. Чи-ж не опроміниться перед тим порогом, перед тими дверима й зникоме чи пропаще життя — зворотнім, єдино можливим значінням?
А ми-ж іще православні, славні правом, що завзялося раювати, богувати, вірити, що наша любов таки одвітна, довершена й вічна.