Тридушність

 Як-що душа трискладна: воля, розум і серце, то ми можемо мати біснувату волю, біснуватий розум і біснувате серце. Що й бачимо.

Над правдою й під кривдою

 Правда й кривда сказали цьому сьвітові все, що змога. Наша річ — обирати. Після вибору правда ще додасть дещицю.

Хто питиме чашу?

 Твою чашу, Господи, не то що пити — бачити нам лячно. Хоч знаємо, де стоїть, і водимо довкола, мов танок, широкі розмови. 

Луна слова Божого

 Високо пишатися треба носіям невидуманого прізвіща Йваненчук, що так любо наменує на те, що нескінченні ми й незнищенні. Десь-колись у далеких пустелях сталося: єгоганаан — змилосердився Бог, і ми приліпилися до того милосердя своїми Йванами. А за Йванами — їхні Йваненки, а за Йваненками, їхні Йваненчуки. Чудове прізвище милозвучним чергуванням "і-й" приладовується до попереднього звуку — то злагода наша. І трьома нападами нас не візьмеш. Ми — як луна. Але Божого слова. 

Між замкнених уст

 Тузінь слів на низку нанизав — десятеро непотрібних і двоє непотрібно приоздоблених. Розганяю безглузду й потворну тишу на березі. Кидаю їх камінчиками в темнії води. Хай ці лазки поперед невода рибу ловлять. А хвиля життьового моря невблаганним змашинованим лезом поре сірі намітчані хмари низенького неба нашого.

Терпець творіння

 Уривається Богові терпець — так, як дереться сьвітовий сувій у мертвотній тиші небуття. 

Коріннякові батоги

 Тепер багато таких слів, що нічого не з'ясовують, навіть мовцевої замороки. Вони просто простягаються скрізь, як комашині чи рослинні вусики, помагають чіпляти людей, а потім душити їх, як батогом.

Золоті цьвяшки правил

 Починай так, ніби й не молився; молися так, ніби й не викінчував; а викінчуй так, ніби й не починав. У щирій молитві й про-чуття й по-чуття розчинені. Оце й буде вона — повсякчасна. А золоті цьвяшки правил лиш прибивають до неба багряну запону.

Хоч десять раз пересідайте, немає хисту, — от і все

 Народився українцем — народився перекладарем: усе перелицьовуєш себе на московську, все тлумачиш себе з московської. Це-ж уміти треба!

Українська сьвітлиця

 З мовою ангелянською ще, слава Богу, від XVIII століття — як із вірним подружжям: знатися, кохатися, милуватися. Не так з українською, зате можна знатися на собі, кохатися в собі й милуватися собою.

Саме до діла

 Як віддати таке потрібне вже про що-день слово selfie? Чи не запропонувати "собійки" чи "собички", бо це-ж собі, вкоханому створіннячку, присьвячено, собі й присьвічено: зробила собійку, клацнув собичку — гарно, еге-ж? А про те найліпшу нагоду засьвітитися має, понад усякий сумнів, самка. Знавцям сусідньої мови нагадаю тут одразу, що українці мають на тварину "самицю". А самки поки ще не було. Тому й випадає парубкові засьвітлити самку, а дівчина може зробити собі чепуристу самочку чи й самичку (тут буде мовний різнозначник (омонім), так виходить). Слово "самка" може бути далі за осадника й на теренах московських, сусідячи з уже готовою манірною себяшкой. Де-якому хлопцеві себяшка може й не під шмиґу, а от самка комусь як раз під аршин.
До того, як-що віддавати "selfie" "самкою", то й дієслово витанцюється: намісць робити "selfie", можна буде "самчитися".

Під шмиґу

 Настав час попроститися зо словом benchmark, годі вже його в нашій мові терпіть! Тим-же заходом поквитаємося за бранців нетями, що досі тягли мізерне животіння, дубіли в непросьвітному мороці benchmarking'у. Стане в пригоді люблена колись нашими майстрами шмиґа, така всім знана, що з промівки примовкою стала. Станемо шмиґувати, до шмиґи рівняти, славне буде шмиґування — рівнесеньке й любесеньке!
Як-що-ж комусь і шмиґа не до шмиги прийдеться через надмірну повсюдність свою, то для таких іще чмига та смиґа суть.

За нестравність

 Звичка всьвідомлювати все саме в своїй мові дісталася нам од стародавніх греків. Це випроба розуміння. Згуста чуємо: нема в нас такого слова! Що-ж, як нема слова, то нема й глузду, се-б-то тями. Тоді мова не напружується в виясненні й глитає всяке сьміття. Від того й нетравлення. Але вже — голови.

Обдаровані тяжиною

 У де-яких талановитих талант уходить тільки яко біс. Наче й справді, замість закопати, ковтнув раб той кавалок срібла з переляку. Залиґнув, а він і не смокчеться й не травиться, сама тільки вагота в череві. І тягне той тягар кудись на спід, туди, де, за нашим припущенням, щось недобре чаїться й чигає.

Найперший Геґелів друг

 Звісно, "Геґель" надто важко вимовити. А вичитати Геґеля хіба легше, ніж вимовити його ім'я? Була колись така книжка "Твоє ім'я — твій друг". Ім'я й справді друг Геґелеві: не мацатимуть по дурному нехвилозопськими язиками.

Громадська справа

 Так забаглося після Київської Руси, після того клопоту всього, неїсторичним народом побуть, щоб не їла історія. Щоб самим у клуні, а в сьвітлиці — москаль-чарівник. Не сталося, під'їдає таки щось історичне.
Ми селяне були — селяне й лишилися. Лиш не сябринні, а хутірні: відрубався собі та й свій хліб їси. Громадили нас, скирдували, всуспільнювали, — ми й спілкували ніби з ким доведеться, було й спілкове, й мирянське, й копове, а трохи попустило лихо, то вже й повідлучалися. Отак і знайшлося ти в нас, як дитя, громадянськеє суспільство.

Гуманітарна варта

 Назвали її "конвоєм гуманітарним", схибили в перекладові, а то-ж автовалка військова, отой convoy. Але правду сказали невмисне: наш то конвой, нас то під вартою тягнуть. А як не потягнемося, то стоятиме коло нас почесна гуманітарна варта, стоятиме над душею вічним збройним докором: од культурної нації — некультурній зграї.

Свійське життє

 От кажуть учені люде (а я їм, письменним, більше, ніж собі, вірю), що свиня від собаки розумніща. У свойому розумі вона, певно, заглядає за край видимого нам сьвіта: прийде хазяїн годувать дрібною поганню — їсть, аж хлебче. Прийде колоти — ляже колотися, лиш трохи поколотившись. Прийде він таки, п'яний, і засне в загороді — нишком згризе сонного.

Або ще бугай — теж свійська істота. Не так розумом взяв, як завзятістю та снагою. П'ятсот років на довжелезному ланцюгові пасся й аж тепер зірвався. П'ятсот скотарчуків перетовк, на п'ятиста десятинах масного чорнозему довкола себе геть усе давно повиїдав, чого не виїв — то бика й в спашу не зайняли. Бик полем пройшов — шкода, а яка шкода, спитай його, то й сам не скаже: стоїть мовчки на розтоці, головою мотляє — каблука в ніздрях волі дякує, аж підскакує. Із ніздрів вогонь пахкає, з очей іскри летять, на рогах діямантовій вогник виграє. Ратицею замлю дере — нетерпій. Де-ж той колотник? Хоч-би голову чим забив...

Кінець ножа

 Давні римські історики цілком слушно зауважували, що перед їхнім народженням, і навіть змужнінням, нічого вартого літопису не траплялося. Заздрю їм, але сказати того самого не можу: мушу жити в ентелехії, що зароїлася довго перед моєю вкраїнською зродою. Після смерти-ж моєї таки закінчиться історія. І почнеться телеологія.

Шляхом вічного поступу

 Вірю в поступ! Сам пішов, як і належить, далі стародавнього Сократа: він знав, що нічого, не знає, а я знаю чого я не знаю саме.

У схові доби

 Привітність — то єдиний секрет жіночности й таємник мужности.

Кораблевий капітан

 Коли корабель на спід потопає, то на його командорському помості може стояти, козиряючи, й капітан вогневої сторожі, — як-що він там іще стоїть і козиряє. Живий жаль бере, що він стояв там іще з відплиття.

Без ваги

 Немає глузду цупко триматися за вертке кермо: то не керування, а кружляння несамохітнє.

За мовне розширювання й остаточний розшир

 Читаю солженіцинського словника під назвою "Русский словарь языкового расширения". Чого це раптом? А було прочуття: по нестерилізованих московських словниках багато чого можно накопати для нашої, ну, компаративістики, ще й живою рукою помацати всохле спільне коріння. Я поки ще — на "А", але вже знайшов:
АБО, АЛЬБО — 1. либо; 2. разве, нешто? 3. лишь бы
АБО ты не слышишь?
АБО-ЩЕ — вот ещё, как бы не так
АБО-ЩО — что-нибудь.
Відвічно руські слова, альбо ні?
Іще з позначкою "вм." (замісць) пропонується:
на АВАНПОСТ казати "оберег, сторожі";
на АКСЕЛЬБАНТ — "наплечник";
на АНТАГОНИСТА — "супротень";
на АНТИПАТИЮ — "нелюбов";
на АРЕНДУ — "найми";
на АТАКУ — "наступ".
Хух, аж розпира! Ось де вони заховалися, наші голубочки! Аж руки сверблять попрацювати над "Словником остаточного вкраїнського розширу"!

Наче попіл

 Від чорної невдяки ще гірша сіра невдячність, тьмяна. І ворог найстрашніший — не біло-лютий, а попелисто-спокійний, уважний, наче гаспид.

Я такий як хліб мнякий

 Зенон Елейський, щоб потішити послух'янством учителя свого, Парменида, ще й досьвідчити слушність неслушної вчителевої науки, вигадав апорію "Ахілес і коритнячка". Парменида вже давно вистудіювали й збили на всіх пунктах, а за Зеноном і досі ганяють, як той Ахілес за черепахою. І навряд чи коли здоженуть.
Це доводить, що послух вищий не тільки за пустельництво, а й за правдивість міркованнів, а плохий учень вищий за грімкого вчителя.

З таком — з маком

 Усю воленьку свою я процвиндрив, кожну її кісточку поклав на приніс марним прилюдностям нікчемним; де треба було маком сидіти, там-таки маком і сів. Одного не згайнував — мови вкраїнської, маю щирий замір десь посісти місце в "Усесьвітній енцикльопедії всієї й усякої мови вкраїнської", десь там між "налічкою" й "наличком", хоч я й скрізь на "С". Бо життє моє між ними точиться й спливає: з "налічкою" я борюсь, а "наличко" бороню.

І мале, й велике

 Питаю наймолодшого — найдурніше й наймиліше питання всіх батьків:
— Ти татка любиш?
— Ага.
Ще дурніше, ще миліше:
— А як?
Підставляє щоку для цілунка:
— Ось як!
Отак ми всі любимо кохати, від трьох років і досі: цілуй мене, цілуй мене — більш молодість не буде!

На обтоці неправдомовних лицарів

 «Чи бреше той, хто каже: "я брешу"?»
Як-що бреше, то говорить правду, бо не бреше про брехню. Як-що говорить правду, то бреше, що бреше.
Це така апорія. Не я її вигадав, а, кажуть, Евбулід. Дві з половиною тисячі років тому вигадав, а тоді люде хвилозопиєю тяжко клопоталися: один дядько віку собі вкоротив, бо не міг із тої байки виплутатися, а другий сказав, що не їстиме, аж поки з того сили не виведе. І таки не поїв...
Та й досі можна написати за цю апорію книжку-розумаху, п'ятсот сторінок завгрубшки. А можна й не писать, як-що дарма праця. Бо, як відомо, хто бреше, тому лекше. Лекше ще й тому, що бреше завжди, а не признається ніколи. В апорії логіка єсть, а правди життьової немає. В брехунові логіки нема, а правда життьова єсть. Єсть правда життьова й у того, хто правдує, — але він бідує. Це вже вам парадокс.
І не треба нікому рук на себе накладать: ми смертні, але ми бессмертні. Це вже антиномія.
Все, відгадав! Піду щось іззім...

Гріх страху

 Чимало фільмів жахів тепер учать нас не боятися гріха, бо гріх — то просто страх. Не буде страху, то не буде й гріха, бо гріх страху — то не страшний гріх. Не треба каятися — просто забудь і живи до смерти.
Колись увесь жах був жахом розплати. Тепер це облишено й забуто, як-раз за приписом мови-провідниці — just forget it. Що-правда, в нас тут забути щось буває не просто, бо пам'ять давня й учеписта. А десь уже й відчепилася. Й не держиться. До де-кого й не чіплялася аж так — кортіло не надто ...
Можна подумати, що гріхи бувають синтетичні й аналітичні: синтетичні спервопочатку засіли в нас, як невідкриті віруси — не викорчуєш, і проситися нема за що; аналітичні-ж іздумуєм на те, щоб спекатися незайманого в ушкодженому єстві нашому.

Нетерпій

 Увесь люд може будь-коли сказати, як полишений: "Всі померли, тільки ми зосталися.".
Але ні — всі ще тут, сподіваються решти.
 

Півістнування

 Ми раз-у-раз іритуємося, з'ясовуючи, що у власній ніби родині живемо не своїм, а напів-своїм життям. Тільки ті незвичайні щасниці, що й справді складаються, мов ті пілки, почувають себе так, наче їх і їхнього таки підбуло. Але то рідкощ: межи нами що-раз більше втятих і зачеплених.
І пориває чуття незмиру, й вабить розлука. Марна то сподіванка, бо так чи сяк, а тільки пів і лишається. Може тому й так люблять самотні й розлучені балачки за "половинки".
Я багну жити самим собою, а живу переважно для иньших, ніби в приймах.
Чоловік-же й так скаче по паші, як кентавр, охляп сидячи на крижах чогось безголового, до чого йому — зась. І рукою не допнешся.

Були в Грицька у бесіді

 Говірка молодеча — не без хвацького творчого запалу. Виросток починає здогадуватися, що мова приналежить не тільки старшим, що її можна й самому гнути, як підкову. І гне певний час, аж поки не покине ті жарти й не стане безбарвно миркати, як усі. Тільки коли-не-коли перейме дивне слово від нової молоди, що вже гуде, ламаючись, у батьківській хаті.
У нас це ще вскладнюється тим, що знімаємо спробу з мови чужої. Міська говірка, хоч-би й українська родом, тільки глухо повторює виляски ще брикливої мови сусідньої. Як-що в кубанців українська — то кубанська балачка, то в нас московська — то балачка київська.

Скоровода

— Козак Скоровода? Будеш тепер мужик Сковорода! Га?
— Єсть!
Читати вмів, а заходився ще й писати, і то такою мовою, що вчителі не знають, а учні забудуть.
Щось ріднить нас із тобою, Скороводо. І ми хоч і сковородами, а все живем.
І пишем: може, хто вчита...

Слуги двох календарів

 "Царство Моє не від світу цього..." А в нас у цьому сьвіті, в цьому царстві знов часова розтока, знов ми постуємо з Юлієм, бенькетуємо з Григорієм. Лічбу для потреб духовних ведемо за кумирником, а мирський час числимо за християнином — хіба-ж воно не парадокс?
Знишка, ніби зліва, від захід-сонця, на схід від спадня, з латинського Заходу насувається сьвітське різдво, поки ще невеличке по наших усюдах, сьвято не сьвятої Родини, а родини малої — сім'ї спільного спожиття.
А там і Новий рік поперед батька хапається, не знайде, де сісти, — дожили, слава Богу, й до нового. Нетерпляче походжає серед гнилої зими Дід Мороз із торбою — то по наші кошти. Це замісць Миколая, що тільки давав. А хто, хто Миколая славить?
Виходить, і Різдво Його не від цього сьвіту. Й дожидатимем ми щирого Різдва, всю з'їжу переївши й понапивавшись усячини. Правда несього сьвіту скрадатиметься попідвіконню, ще спрагла й голодна, стиха, для своїх, стукатиме в шибу.
Яке тут діло державне? Хіба сьвічку поставити. Побудемо трохи... в Його Царстві.

Як ми перекладаємо

 Я бачу Кримського з Єфремовим (Охріменком) як досі недосяжних геніїв серед просьвічених наукою просьвітників темного вкраїнського кутка, кругом сьвідомих своєї завдачі, своєї мороки. Розуміючи валківничі, що нашу льокомотиву доведеться тяжко переставляти з грубої московської на свою похилу колію, колію рисковитих дослідів, вони віддавали у словникові московське слово усіма подуманими народніми відлясками, дбало ці останні призбируючи разом з відмінами й звуковими переливами.
Але слова треба ще й добірно докупи складати. І складачі підкладають перекладникові потрібні приклади, накладають на великодержавне дудніння московське любий журкіт рідного слова. "Здесь необходима живая активная деятельность." Ану, кете лиш переклад! Довго вилазить! І справді: "Тут треба живого діяльного чину.".

Тільки про дорослих

 Давно намагаюся не дивитися перебачення (телебачення), але-ж воно — геть-усюди. Тут і там, і скрізь натрапляю на фасеткове око перебачника (телевізора) з відбитком "5-го каналу" в нім. Пасочина перебачення — то зазов (рекляма). Зазивають уже давно купувати якісь ліки, тільки я ніяк не втямлю які, а лиш те, що вони "для дорослих (павза, й далі діточим голосом) — і малюкі-ф-ф-ф!". Оце "малюкіффф" що-разу спантеличує мене так, що не можу ліків покупити. Звук "ф" для нашої мови виразно чужий, а вже як прикінцеве "в" замість бути неповноголосним "ў", джмелі слухає — біда та й годі.
Зате така відміна рідна й природна для "телемалюкіффф" (потрійне "ф", бо разом їх багато, а, до того, перекрики треба виголошувати й наголошувати).
Десь там, у катакомбах п'ятого рівня заглиблення, сидять редактори "5-го каналу", перемальовуючи поганих утят на лебедів, обертаючи відразу на красу. Що як я запропонуюю їм щиро вкраїнське "Про дорослих і малюкі[ў]!"? Побіжать тоді по ліки, що я їм назви досі не знаю? Ліки про дорослих, ліки про мене...

Не дивись високо, бо напорошиш око

 Закон ощадности мовних засобів має неспогаданий виявок у безприкладному безперекладному засьміченні запліднюваної мови чужими губатими словами. Ощадно: нема коли й нема чим свого способу добирати.
Збур’януватів город наш: забиваються одтулини, замулюються озера, захаращуються обшири, засьмічуються околиці, забруднюються обрії, запацьорюються оратори-красномовці, запорошуються й затягаються очі. І як тільки шлунок не захараститься?
Ось яка заплата за економію на вправних перекладарях.

Viam supervadet vadens

 "Як собака не лежить, то до чогось добіжить." Гарно-ж по нашому! Але для вченого чоловіка особливо дорогоцінний латинський першотвір: "Дорогу осилитъ идущій."...
Шо? Це хіба не латина? А в нас дрюковані люде, фахові вкраїномовці (пасішник пасішникує, а вкраїномовець україномовить чи вкраїномовствує, бо то — праця) завсіди так говорять. Усі цитати чужою мовою — суть цитати тою мовою. А потім ми з дива не виходим, що та мова нашу мову скрізь відкидає. Не туди ми пішли. Не той нас за руку взяв, не туди повів, і там нас той... Але дарма: viam supervadet vadens! 

Крайній мат

 Московцеві на тім залежить, щоб жадної чужої мови не визнавати. Від московця недалеко відійшов і похідний од його москвомовець. Хоч-би який з його патрійот презавзятий, а в мові держатиметься московщини, як воша кожуха.
То ще тямка візантійська: можна твердити майже без пересади, що греки стародавні, до всього додумалися, договорилися, із своєї мови не виходячи. І так гарно дорозумувалися й домізкувалися, що й до-тепер там, де давній грек любомудрий одну загадку народові загадав, теперішній розумець і досі не розгадає, а грубу книжку таки напише, де мова ніби своя, а кожне слово — нерідне.
От у тому й річ! Звісно, кожен пес на свойому сміттю гордий. Але той пес ще й відгавкуватися має! А то сидить непорадно, залиганий бунтиковими комунікаціями, присипаний месиджами. Налягають юзери, підлягають лузери. Одно — пі-і-і!, друге - ар-р-р! Чужих мов не знаючи, чим оборониться? Як свої вівці виручати, як чужі вилучити? Наша мова, як і ми, має все, крім хіба поратунку.
А московцями не журімся — порадять собі з тим. Бо, як сказав один тамтешній, в них остаточна правда завсіди висловлюється просто ввіч і тільки матом. 

Минулося милуваннячко

 Як упав йому сороковий рік, підбігцем поквапився чоловік до гімнастичної залі — на прощальні сходини зо своєю поки не вічною плоттю.

Як люба дружина, то любо й в ряднині

 Як підзирливий збирач ховає від сьвіту крадену річ, потайки вклоняючись одному йому відкритій красі; так і де-котра жінка стриже й вбирає своє подружжя так, щоб потаїти від заздрісної громади невидимого й недізнаного хатнього сьвіточа.  

Хвилозоп чи й богослов

 Не вірю я в людство, хоч яке люб'яче. Вірю я в Бога — Чоловіколюбця. І в любий Богові боголюбний народ український.

Мляво хвилює луна

 Як виючи вовк на місяць, лунає не для відлуння, так і я гукаю не для відгуку, а щоб гучало.

Де-що вбуде

 Тепера, щоб знову рішуче признатися до християнства, треба як слід побути з собою на самоті. Буде нас менше, та й буде з нас.

Май осторогу!

 "Шановні пасажири, будьте уважні та обережні..." Тю! Поки ти складів накладав, я вже той... Май осторогу!

Case study

 Розбираючи case'и, треба держатися берега, надто, як-що клунок — не твій. Але й у своєму багулі можна познаходити всячини, що безчасу нагадає за непочате й недоконане. Носи свого case'а, але без потреби не розбирай. 

Штири тики, два патики, сьоме замахайло

 Хай-би заступили нас на Москві заступники вкраїнських хвамилій! Чого мовчать? Ані слівцем не прохопляться. Чи не обтяжують булих наших ящурок короткі, але такі тяжкі хвости вкраїнських наростків? Може скинути чи хоч укрутити? Чи закачурити, чи задубити, бо ще наступить котрийсь бува.
Суть межи ними й Шевченки. Ніколиться бідним, бо час про божественне діло глаголати, про високі науки правити. Нема коли сісти сала ззісти, а рідним словом хоч дунуть, хоч плюнуть. Як прозиваєтесь? Як озиваєтесь? І до кого признаєтеся?

Та й на дядька не дуже духвайте

 Ми через лад здаємося на невимовлюване. В мові все вмовиться.

Наостанці

 Усі европейські мови споріднені душевно. Чого бракує нашому "насамкінець", як віддавати ним оте "the last but not least"? Надто просто? А вправний перекладник і є — сьпівака ручої простоти!

Ще один приклад — представитель, ой, пробачте, представник. Ну, намагалися сусіде мудро назвати того, хто наперед стане. У нас-же "пред-" передом буде! Але поміркуймо, чого він поперед лізе. Заступає людей, і це заступництвом зоветься, а не передставництвом.
От і переставився представник, а заступив його заступник. І то ще й не last, і не least, не листи й не ласти...

Хто на що мисливий

 От і чуже слово, а гарне — "інтелігент". Особливо, як написати його належно. Я пропоную прочинити це слово вхідним "ин-", як ото в слові "иньший". Це дасть нам народнє підґунтя й нагадає за істричне "і-и", що з нього наше теперішнє "и" витворювалося. Подвійне "л" і західняцьке "ґ" нагадають нам за його ходачковий родовід і вирізнять із валяви питомих українських слів. Бо хіба може "интелліґент" по простому називатися? Мудрак, розумець... От хіба "мисливець"!
Я й сам — мисливий интелліґент: не можу вполювати слів, бо вони думають мною.

Не "довкілля"

 У розумінні культури ми всі — комашки в створеній узадовзі перед нами велетенній вічності. Але далі маємо волю вибору: їсти, сточувати, червивити, псувати, гнилити, розкладати. Чи тільки душіти — тихцем або й гучно.
Хвала тим із нас, хто зграйно й безугавно створює для овочів людства сприятливе природнє середовище.

Грошові патьоки

 Річ не в тому, скільки тої грошви. Просто вона має падати — як дощ чи хоч капіж-капотіж. Отоді весняне сонечко всьміхається, отоді розпари.

В осередку

 Хай-би вже було "центро": ніякий рід, коло й колесо, односередкові кола, лійкуватий колісний рух, рух до точки, рух і в точці, й у цятці.
Скільки в нас тих центрумів? До смутку! А назви їх осередками, то щось довкола душі закрутиться, скупчиться, виповниться. А центр (чи не "центер" тоді?) передбачає нідешність і небуття. Слово розосереджує, воно могло-б бездумно подивитись у простір, якби мало з чого вдивлятись, мало осередок чи хоч осердя. Воно й не пахне, бо дихає безповітровістю. Позиченому розумові нічого не вадить, він живе не тут. Хто піде по воду до Криничного центру?
Ні, треба таки плисти за водою...

Борони своє

 "Захищаючи цінності" — отак і підписали підрядним речення під молодим гарним дядьком, і виставили шабатуркою чи то до невийшлого часопису, чи то до невиданої книжки. Під повабною обкладинкою — глибокодумна порожнеча, по вінця повний брак головного.
"Захищаючи цінності" — ніби шабльове лящання: зійшлись — схрестили — розійшлися. Брязкіт просто так, не через стійність. А от за "борони своє" доведеться битися. Що в нас варте, ось ну подумаєм!

Будьмо певні

 "Тече вода каламутна, чого мила така смутна?" Адже все на ліпше в цьому найліпшому з відомих нам сьвітів! Безпері двоногі з правдою в серці й сповненою олії головою досі в ньому пораються безборонно. Понад 250 років тому Вольтер (під перекладницькою машкарою "доктора Ральфа") як ляльку по столу пустив у сьвіт свого заказаного Піноккіо — оптимистого Кандида.
Оптимізм? Від перекладника — перекладникові: одразу віддаю "оптимізм" як "певність". "Будьте певні!", — хіба не так у нас кажуть?
Признаймося до вини: були часи тяжкого сумніву, коли тимчасовим тогочасникам здавалося, що немилосердна Вольтерова певність коли не пустила, то хоч попустила. Без сліз прощалися були з злиднями, війною, тортурами, ба й самою смертю. Коли-ж ні, як було, так і єсть: страшно й весело. Весело від Вольтера й страшно за Кандида. Міняються книжки на столі, не міняються житки довкола столу. 

Без удлища

 Віночок моїх слів, як плавак, припнутий до рівного поверху води невидимим у тьмяних глибинах тягарем — грузилом коментаря з увагою. До самого дна скрадається тонка, але тривка волосінь замислу, задирає гостре жало гачок з принадою. Яка буде риба? І чи клюватиме?

Чай до життя

 Мій тесть утішний звичай має: пачку чаю в подарунок діставши, розриває її всю й досипає в бляшанку з чаєм колишнім. Так тонке мішається з міцним, рідке — з густим, вистояне — зо спитим. Ніколи не куштував він доброї запарки без гіркоти махорткового пійла. Ніколи не гореніло його питво без солоднечи гонорового листя.
Чаєлюбам я цього способу, звісно, не нараю. А от життєробам? Вчасним і невчасним, але остаточним вирішенням оббираємо листя з наших зелених кущів, висушуєм його пам'яттю, смакуємо згадкою. Болізним спогадом тамуємо надмірність утіхи, колишніми радощами підсолоджуємо чинні прикрощі. І так допхаємось до тихої води.

Бульбоїди

 Звісно, я не білорусів-литвинів маю на увазі, наших ще донедавна товаришів нещастям, а ближчим часом, вірю, подорожніх товаришів. Переїдять вони свою картоплю, перш ніж вона їхній вік заїсть. Жили вони й перед тим, як із Америки приїхав сумнозвісний корінняк, дай Боже, поживуть іще й на здоровій дієті.
Мова, власне, мовиться про 'De Aardappeleters' Вінсента ван Хоха (в простій мові "ван Ґоґа"). Малярі його покоління милувалися зачучверілим, таранкуватим мужицтвом, що поставало на дорозі впромисловлення, ніби корчів'я вирубаного ще від самого селянства пралісу. Ван Хоха вабили не поторочі, а правда викоханої на бараболі первостати.
Як будете в Нідерляндах, уважте: таких картопельників уже ніде не видно. Кругом угодовані добрим харчем, пещені, гладенькі, з доладніми пругами обличчя перехожі. Замісць хамулуватих бульбожерів вулицями Амстердама шпацірують високі та стрункі, гарно збудовані люде. То — накоренок виживотілих корчів. І там жили перед картохлею, вижили за картохлі, пережили картохлю. Було та загуло.
Зате в нас таких барабольників — хоч греблю гати. Воно й до речи, бо в Нідерляндах давно все загачено. Історія пізнає наші рвачкі, корцюбисті лиця. Як не в дзеркалі, то в ближньому своєму назоримо бульбоїда.
Сьпіває осанну картоплі хрущівська відлига в фільмі з промовистою назвою "Застава Ильича": крохмалевий овоч поміг перебідувати біду: перемерзнути й переголодувати, перескавчати під плазуном плазущої индустріялізації. А от ірляндський народ через картоплю мало не наказав довго жити, отак виживаючи. Слава Богу, що минулось.
Давно се було: року Божого 1885-го. А коли брати Bliain an Áir, то й 1740-го. Відклацали зубами й наші голодомори. Але картопельку поки ще доїдаємо...

У шаховці

 Завертаю дорогою до тісної шаховки рідної книгарні й чую від продавниці:
— А воно тут стояло — у тумбо[ч]ці!
Говорить, як пише! Мало що не бовкнув: "Так по нашому тільки написати, а не сказати можна!".
Але стримався: душа мовлянчина вірить писаному в кни[ж]ці й виходить перемо[ж]цем у зма[ж]ці з невблаганним, невпроханним нашим уподібненням, хоч так повстаючи проти асиміляції. Ти сміє[ш]ся, мій народе? Чи мені здає[ть]ся?

Серед імен і дат

 Я читаю дуже звільна й тому — мало. Того-ж таки й до книгарень заходжаю як на цвинтар: задивлятися на тектурове, бібулове й папіряне плиття, за йменнями шукаючись — наче по знаку, та хто його зна.

Що є й що маємо

 У книгарні "Є" — красне письменство. Але книгарня має лиш "Художню літературу".

За спальню й сповідальню

 Британська річ у довершеному виконанні — то шепіт театральний. Просто здумати собі не можу гамерицького театрального шепоту. Американська мова потребує непроникних для звуку спалень і сповідалень.