Що-разу щиро, тепло тішуся даючи на добридень: воно вже років двісті виснувалося з того нашого, що тепер "бажаю гарного (насправді доброго, а не красного) дня". Дак що-ж, коли тепер усі вчені-друюковані й насилу задовбли, що треба вітатися "доброго дня". А таки й вони, осьвіченії, ще потраплять вирозуміти оте моє "на добридень" і відповісти, як годиться, не побажанням доброго здоровля, а своїм таки вічним "доброго дня". І вже маєш: трохи поживе зо мною наше спільне, а таки й интимно має "на добридень".
Воно, звісно дрібничка, а все не дурничка. Бо так кожне може засвійчити собі якесь словенятко чи вираз-сироту, як ото люде приймають у хату неповторного песика чи кицюнчика, чи, ще доречніше, занехаяного папужка. Зважте: як не ви, то хто? Я от уже десятиліттями даю на добридень, а не треба нікому.
Немає коментарів:
Дописати коментар