Яблунька низенько, ніби аж соромливо, схилилася-присіла над своїми безталанними овочами; затуляє зеленими руками, накриває зеленим подолом ті діти, що перед нею червивіють-загнивають, розлягшись, закинувши голови з тими дірками-доганами, наче невтишимими очима: "Де наша плідна будучина?"
середа, 15 травня 2024 р.
вівторок, 14 травня 2024 р.
Рушання
Лаштуєшся в дорогу, вже вона тобі пахне — й найгостріший засмак, найбільша загадка, мандрівний захват: що-ж я забув на цей раз?
неділя, 12 травня 2024 р.
Грубезні томи
Без патрії
Треба плекати патрійотизм, а людям забракло патрії: стало сухо, як автівці на пальне посеред незнайомої життьової дороги. То вже стало й озирається: яке їхало, яке здибало? Нема кому вилізти з шляхових корчів і гукнути на мандрованих: а ось тутечки ми, свої! Свої, однак, десь є — просто заскочені, з великими, загальнолюдськи розплющеними очима.
середа, 8 травня 2024 р.
неділя, 5 травня 2024 р.
Щоб не розчіпчитися
Знаю вже, відаю, чому так мало хто прилюдно сподобує мої маловартні дописи: воно й любиться, та бачать зичливці крихкість отих дурощів, що з помпою виставляються на показ брутальній громадській думці. То вже бережуть мене з тими відмінчатами від зайвої нецеремонної уваги. Та й щоб собі не розчіпчитися.
субота, 4 травня 2024 р.
Усе ззісти
Росяна точка
Видушив із себе останню маленьку думоньку й зробився увесь сухий. А вона покотилася — точка роси, росяна крапелька. Кленовим листочком, далі — через гребельку. Ніщо не розірве її зсередини — така доладня, ніщо не скарлючить — така пружна. Хіба наступить якийсь — он уже йде.
The Big Read
Я помалу читаю, а є великі читачі. Вони велико читають, широко, жваво. Й уже кортить поділитися читаним, поки не забулося, не згладилося з плястилінових скрижалів. Тому треба читати книжку разом із усіма, рівночасно. Инакше сам поплачеш над своєю буцім-то клясикою, посьмієшся, а поділитися — то ніхто й не бере.
Сім'я та школа, любов і мудрість
Зрита рілля
Адже культура — то тільки особиста праця на подаваному ґрунті: ти зробив? То вже є й зрита рілля.
Увірваний терпець
Чогось саме на сьміховинному суржикові мені люто вривається лагідний, гумористичний терпець.
Вояцька путь
"Шлях воїна" в Укаїні — не матафора, не хвилозопия. Шлях воїна в Україні — вояцька путь: вона найперше пролягла на бойовище. А вже потім чи буде, чи не буде метафізична одисея.
четвер, 2 травня 2024 р.
Бариста
Я, загалом беручи, не проти "баристи": позичайте здорові, однак оддавати нічим. Але хай уже він буде з відмінками: як от "юриста" чи бандуриста".
Дуже нудно
Людей привезли
Безуважно
Увага людям теперки надто швидко висякується: оце щойно слухав уважно, дивився просто в вічі — аж гульк уже тихенько, культурненько сякнувсь убік — та й нема. Й усі вже звикли до тих трансів — ану-ж повернеться? Виглядаємо, ловимо, повертаємо, далі вже однак мусимо пустити, як кульку на повітря. Не живеться людям тут — десь іще треба.
вівторок, 30 квітня 2024 р.
За вульґарність
Слово "вульґарний" треба повернути, поки не пізно. Бо воно, здається, пішло, а лишилося стільки вульґарного — не названого, не впізнаного.
Як сорочка
Буває книжка — як синтетична сорочка: переться легко, сохне швидко. Т'але чогось шкура вже не приймає. А душа хоч і преться, в те, що легко переться, дак ізнов шкура не пуска.
Без кривди
І чом це залюблені в книжку, в письменство так не люблять самого слова? Ото бува, як скажуть щось, начитавшись, чи писнуть, то ніби отрута вуралі на кольці встромилася в потилицю: щоб ворог не озирнувся, не стямився й не кривдувався за евтаназію.
Цікавить любов
Затруїння
Журна доба
Журна доба! Як відчувається в ній сьвітова провинність — навіть крізь дощову й зелену сьвіжість ніби трохи й пахне, а вже що гримить, то гримить Божий гнів. І ці листочки, чую, впадуть, як ми давно впали. Але не всохне на землі й у небі Його вода.
Без садовини
Квітень, кажу, сумлінно відквітував, смашно плюнувши війні межи очі, а я оце ледве видушую з своїх соків 26-у квітку. Ні, так цьвітом не укриєшся й ніхто не визнає тобі ні вишні, ні яблуні, ні жерделі.
Саме в час
З усіх рослин тільки людина сподівається, що з неї не в пору полізе цьвіт і овоч. Але самі ті сподіванки безплідні й геть аж безцьвітні. Голизна надіяння й острах, що під хвиґове дерево саме в час прийде Бог: "Загледівши смоківницю оддалеки, що мала листе, прийшов, чи не знайде чого на ній."
Свобода волі
Наважний до повности
неділя, 28 квітня 2024 р.
пʼятниця, 26 квітня 2024 р.
Share
Share-поширити — то правильний переклад. Поділитися навіть не можемо, тільки поширюємо, не розшаровуючи, поширюємо, щоб було просто широко. Ніби є ще "розповсюдити", але то вже зась, бо повсюди шириться, росте щось супротивне, чуже.
середа, 24 квітня 2024 р.
Палючий кущ
Злодій, що на йому шапка горить і не згоряє, — то московська богозневажлива відміна неспалимої купини.
Згорнені книжки
Величне кладовище
Стокгольм мені завсіди був до мисли: він такий схожий на романтичне кладовище, меморіял, релікварій, де обачні доглядачі не дають висаджувати надмірних дерев і городити зайвих огорожок. Таких гарних кладовищ у нас я не знаю. Хіба Личаківське чи колишнє Морське в Севастополі? Так то старі недоруйновані. А на нові підеш, а там стрімко розігнувся на півтора зрости обарвлений, як кольорова весільна сьвітлина, ґранітовий декольтований трафарет загиблої в розповні літ молодиці. Й далеко його знати без кущів і загород, камінно напинається він, як вітрило нашої внутрішньої любови, пам'яти й краси.
Добрячі та плохі
Всі мудрячі люде, принаймні всі, кого я за таких маю, — добрячі та плохі. В житті не натрапиш на грапа Хвоска (Count Fosco). Злість випаровує мудрість, а зухвальство — виживає з хати.
А таки гірко
понеділок, 22 квітня 2024 р.
Не далися
неділя, 21 квітня 2024 р.
About nothing
Nothing will come of nothing: speak again. От спасибі-ж тобі, любий Трусисписе! Частенько кортить мене вигукнути оце твоє, написане з глибшого, мудрішого приводу, через якусь свою перекладницьку біжучу дурницю. Але стримуюся, боячись на відповідь почути твоє-ж: "Unhappy that I am, I cannot heave my heart into my mouth..."
Полекшає
субота, 20 квітня 2024 р.
Маньєризм
Не читатиму вкраїнською Петра Ада (Pierre Hadot): хвилозопия — то не спосіб життя, як уважає вкраїнський перекладар. Бо спосіб життя — це побут, житки. А яке життя з хвилозопиї? То спосіб умерти. Голодом. Чи від утисків. Иньша річ — manière de vivre, хвилозопия як манір, як маньєризм.
Не цьвіте
Квітень настав та й настав, а в мені не квітне нічого. Туліпани кількалітні, але що-рік скороминущі, не встигають пам'ятати, нарцизи-ж — не тямлять. Я-ж не тюльпан колись багатий і не наркіс колись пихатий. Не туліпан повсюдний і не нарциз, не Саронська квітка. Туліпан то безпредметове спочуття, а нарциз — уперта себелюбна надія. Люблю обох за чулість і віру, та щось таки не цьвіте.
Чим трудитися?
От чоловік, здається, добре заробля, т'але не тим і НЕ ТЕ. Кругом його ще більше тих, хто заробля недобре. Таж і він такий не сам, бо чим людині трудитися, ніхто не зна. Чим клопотатися підказує мільойон голосів. І далі знов: дай грошей. І вп'ять усі позирають на того нашого чоловіка.
Природня смерть
четвер, 18 квітня 2024 р.
Еквілібристика
Хто пробував, той знає: щоб відкласти в сітку, чи пак у мережу, доводиться вдатися до еквілібристики. Та мало того! Відклавши, треба ще весело, грайливо роззирнутися та й гукнути: а що громада думає? Й одразу на відкладене липне 33 мухи. А щоб на мед налетіли, треба довго мудрувати: корисний, мовляв, поживний, бач, гарний, диви. Де там! Три політає тямучих і дотепно не сяде.
Журба злигалася з нудьгою та й їздять верхи
Кажуть: така нудота, що вмерти охота. Від нуди де-кому є ліки помічні: заживати живих.
Лежень лежить, а над ним Бог кряжить
Дослухаюся до говірної мови: жива, народня... Розвивається! Горб розвивається, поки я тут кряжу, спину гну над роботою.
Приватній похорон
Що я можу сказати на свойому приватньому похороні рідної мови? Чи не проказати словами Миколиними Сумцовими: «вмирати ще рано, вмерти тепер шкідливо, треба жити й жити, двічі, тричі проти старого й безнадійного життя, щоб зігрітися, хоч трохи, в проміннях теплого сонця.» Хто мав нещастя знати нашу мову, скрушно хита до мене головою: вже, мовляв, не піднімеш небоги з ями! Дак коли-ж кортить таки трохи погрітися, хоч кінець і відомий, і вже не раз бачений! Вважайте, що то сімейна рада поклала. А як особисто брати, то маєш і сьвяту повинність.
Як перевести
Нині вранці пройняла мене думка: але-ж параджанівські "Тіні забутих предків" — то наш вестерн! І так можна геть усе спаскудити-перевести.
Товк та й годі
четвер, 4 квітня 2024 р.
Здерті щаблі
Товариш ШИ, наш друг штучний интелект, зриває людству триумф медійократії. Тут він хижо деретеся интелектуально-харчовим ланцюжком аж під циркову баню, нещадно здираючи задніми пазурями всі щаблі щабльовости.
неділя, 31 березня 2024 р.
На решеті
Людина сидить на владі, як та квочка на решеті, сидить десятки років, тож не диво, що вона починає думати століттями, а не роками. Т'але не вперед, а назад століттями. Бо навіть квочка вперед думає, сподівається лічити курчата в-осени. А тут яйця всі камінні й давно вже муляють, кількадесят років.
Молодече
Молодий жарґон, властиво, небезпешний тим, що дочасно хвистке слівце зразу, як зозуленя, виживає з пам'яти цілий вивід власних пташенят. Потім молоде вилюднює, забуває колишню дурницю, а того, що змалку заради неї занедбало, не пригадає. А дохожале, самі знаєте, вже й, що знало, забуде, й нового не вигадає. І тут до речи йде від нас питання: а звідки в нас усе те "молодіжне"? "Молодіж" у нас слово колись поширене, звичайне, а "молодіжне" намісць "молодого", здається, якось само з Московщини насіялося.
субота, 30 березня 2024 р.
Тілесна поведінка
А таки мода, поведінка, має бути лиш на одяг, не на тіло. Бо одежу тіло колись байдужо скине, навіть не здивувавшись, що стільки з неї тішилося. А що робити з обридним тілом? Бо навіть і сьвітові воно вже нелюбе, осоружне. А був задивлявся...
понеділок, 25 березня 2024 р.
За перекладознавство
Я українець?
Суцільне єгиптянство
Нова поведінка намісць непотрібних волосяних смужок, що повсякчас міняють свій вираз, наколювати на голому лобі вічні чорні дуги повертає нас до незабутніх часів полону єгипетського. Цей спокій вічної краси в миґдалюватих начорнених очах, ця незворушність у правильних царських бровах! Здається, єгипетські муми переконливо доводять нашим тимчасовим сьогочасникам, що косметика може все, може навіть вічність утнути. А як і не зовсім, не достеменно так, то скажіть: хто коли зміг більше за ню — єгипську косметику?
четвер, 21 березня 2024 р.
Аж до вибуху
Я ще від давна гадав і казав приватньо де-кому, що московщина має теперки що-сили надутися, наїжитися, нажабитися, напизитися, наприндитися, напужитися. Й от напизилася — аж до останнього вибуху.
середа, 20 березня 2024 р.
Он що
Такі в мене гадки глибокі покопані, що от сидів над однією, загадався й упустив грошину, що ніби безпешно сиділа вже в кулаці. Далі мацав, лапав до дна, та куди — глибочезна моя гадка: хоч і ввесь улізу, а втраченого не поверну. То тільки дурень думкою багатіє, а мудрий (я) — он що.
Як будується фраза
Загорюй снажно та й їж смашно
Якби з ким сісти хліба ззісти,
Промовить слово, то воно-б,
Хоч і як-небудь на сім сьвіті,
З усевідомого
От сповіщають про щось усевідоме, ще й припитують: "Уявляєте?" Уявіть собі — в'являємо. А ви, даруйте, не могли в'явити, що ми в'являємо?
Аромат-кава
Сухими запаленими очима проводжає вкраїнська мова в безвість не тільки свої присвійні прикметники, але й відмінкові закінчення. Славна хвірма "Aroma Kava" рятує безнадійну справу несподіваним гаслом "Робота бариста". Може ліпше "робота забариста"? Чи, щоб уже напевно, "робота забарна"? В кожному разі, аромат-каві треба дякувати: підтримала, як сама знала.
Як пишеться й не пишеться
Я маю в себе дописи під назвами "Як пишеться" й "Як не пишеться". Це останній дивилося саме вдвічі більше людей ніж попередній. Приємно знати, що всіх цікавить, як воно не пишеться. Бо й досі не пишеться ще багато кому.
понеділок, 18 березня 2024 р.
Короткі стрічі й довгі проводи
Своя скрипка
Де-які люде так тонко наладновані — немов ота скрипка. Лиш нехай знають, що грати на тій скрипці будуть тільки вони самі.
Нема письменних
Днями йшов через Майдан нашої незалежности й уздрів там плюшевого ведмедика, звісно, жовтосиньої масти. Ведмежатко саме скинуло голову й у ній виявилося не клочча, а голе людське лице: жовте дзеркало душі геть усе пописане синьою помадою. Що таке мудре хотів сказати автор, бризкаючи чорнилами під шкуру? Чи-ж хто знає? Нема в сьвіті таких письменних, а тільки писачі.
Поки йшов
Поки йшов, стільки всього було й дорогою, й при дорозі, а озирнувся — нема нікого, не було нічого.
Невпокій
понеділок, 11 березня 2024 р.
Нездобихом вернуться
Не повернули загарбники ні Ворошиловграда, ні Сталіна, ні Жданова, а таки сидять у наших Донецькому, Луганському й Маріюполі. Бо нічому нема вороття, крім того, що загарбали.
Голодній курці просо сниться
Голодній курці просо на думці: от я сумую, що вславлені тепер на ввесь сьвіт "20 днів у Маріуполі" відсунуть від нас років на 20 питому вкраїнську назву "Маріюпіль". За відсунення навіки боюся й думати.
Задобіддя й сполуденок
Перед обід я кавую, вживаючи до праці стимуляції. А по обідах мушу вдаватися до мотивації, бо кава вже не лізе — тільки совість і сьвідомість.
ШИ
Орлячо-безкрилі
Роздивляюся сьвітлини наших славетних українців: як добігло кінця ХІХ ст., аж занадто настало носів без усів. Де-які й обійдуться, кавелки, т'але чималенько й таких, що без козацької прикраси здаються гострі, гачкуваті, кігтисті-пазуристі, орлячо-безкрилі.
Ущипливе питання
Мовознавенство
Мовознавенство — найкорисніша з усіх наук.. От якби не було мовознавенства, то як би ви назвали ґендерно жіночного мовознавця, га? А так окрім природніх, простих, як пух легкомовних мовознави, мовознавки й мовознайки звучать вибагливіші, кольористіші, глибші думкою мовознавчиня, мовознавчиця й мовознавчичиня. Те легко добачить навіть щабльовий, недотепний дядько-мовознавчич. Ото! А ви суржиком балакаєте...
неділя, 10 березня 2024 р.
Не родичаючись
"Батько сьвятові є не час, а чисте серце." Ніякого роду саме, воно й за батька, й за матір буде. Тоді вже гуляй-бенькетуй, на час не зважаючи, з часом не родичаючись.
Просто й сердечно
"Уникай тужливого, ревнивого й злого серця. Й уникнеш, коли не будеш заздрісний." Бо тільки в порівнянні з чужим твоє серце пізнається як тужливе, ревниве й зле. А не знаючи порівняння, нікого не міряючи, просто воно собі, сердечно живе.
Воріженьки
"Твої вороги — твої власні думки." І хто ще так тяжко, як тії злі думи, на тебе враждає? Злий чоловік почне та й покине, злая доля тільки в твоїх думках зла. Цілі давні народи просили в Бога бездумности як безжурности й безсумности. Щоб мирно бути й тихо буть.
Аж до дна
"Видно воду аж до дна." Вода — життю основа. Але хто, сьорбаючи-живучи, плаваючи, провидів воду аж до дна? Можна тільки знати, що аж до дна вона є.
Супроти нудьги
"Коли ти озброїшся супроти нудьги, то стережися, щоб та тварюка не зіпхнула тебе не з мосту, як той мовляв, а з чесноти в моральне зло." Бо вже багато від нудьги нужденних валяється під життьовим мостом у моральнім багні. Й хто з мосту зійде, щоб поглянути, що там, у тому злі? Хоч і нудно кому з перехожих, але лазити під міст — не тая забава, що з мосту падати.
Не тільки взимку
От знай: "Лавр і взимку зеленіє." Славу й на сніжку здобути можна. Тим паче, що крівця завсіди червоніє, а не тільки взимку.
Гаращо
"Є два головних батьківських обов'язки: гаразд родити й гаразд навчити." Обидва обов'язки приємні й нетяжкі. Бо хто-ж не любить батькувати, а потім іще й повчати та напучувати? А синівський обов'язок дуже простий: добре народитися й добре від батька навчитися. І вже далі сини знайте: добре брацтво ліпше за багацтво. Вип'ємо за батька й хлібцем закусимо, гаращо чарку дано.
Хвиґурний ряд
"Байка — найкращий потішний і хвиґурний ряд писань про стародавніх мудреців." Не все було, бач, і стародавнім мудрецям мудрувати: прикро кортіло баєчкою побавитися, час дорогоцінний на байку згайнувати, мудру голову об небилицю почухати. Й оце було найкраще, бо коло такої мудрої вигадки й дурень потішиться й на хвилинку дур свій забуде.
Щоб їсти
"Один живе, щоб їсти, а другий — щоб жити." От я живу, щоб їсти. А ти — другий, инакший? То й живи — живучи, не ївши. А тоді вже, щоб попоїсти, доводиться тяженько попожити.
Кипуче
"У що хто закохався, в те й обернувся. Кожне є тим, чим серце є в йому. Кожен є там, де серцем сам." Сам я не знаю, де серцем є. Треба хоч у люстро глянути, щоб побачити, в що то закохався. Насилу було пізнаєш себе всього, а серце таки одурить, ще й покпить, кипуче.
Зовні зелений
"Що з того, що листок зовні зелений, та корінь позбавлений життьового соку." І багацько таки кругом зовні зеленого. А коренів уже не вільно мацати: життьові соки чи сухощі, то вже кожного приватня річ. Можна сказати ласкаво, що смага губи попалила. А загукувати правду в сухе дупло, що так гарно прикрилося зеленим листячком, — аж ніяк не годиться.
Вторинно промітні
Ідійотизм, що нам міцно вкоренився, як єдиний штиб заціління ще від есесесерівської доби, теперки добре мається нам на збиток. Сподіваймося, що передається він не спадково. Але заповідається дуже вже надійно: в слові — воно там і спочатку, й у кінці. Одно пояснює ідійоцькими словами, а друге ідійоцькими словами тямить і далі переказує. Й отак ув ідійоцькому зачаруванні перебувають і первинно мудрі, й вторинно промітні.
понеділок, 4 березня 2024 р.
Нічий
Київ, власне, нічий — то головна риса цього города. Він, безперечно, бував і чийсь, але давно перестав. Тому дуже дивно звучить, коли хтось каже, що має свій Київ, от покаже вам його. Київ ясно показує, що він уже нічий.
неділя, 3 березня 2024 р.
На 24-ох сторінках
На 24-ох сторінках іспробував Михайло Возняк порівняти Грицька Сковороду з самим Сократом. Що-ж, сам Сократ і того не написав. Але чи вистарчить 24-ох сторінок? А таки Сковорода — славний наш український мудрець. От славний і все — навіть і 24-ох сторінок не треба.
З принадою на губі
"Коли риба спіймана, вона вже не потребує принади." Принада міцно, як пришита, лежить на губі, але щось воно не доїжно. В принаді, здається, була суть. Але де тепер вона? Принада тут, а сути нема. В упійманій рибі тепер суть — глибоко заковтнулася.
Ні там, ні тим
"Не розум од книг, а книги від розуму створилися." От вони від розуму спорудилися, а чи розумно буде ходити в ті споруди по розум? Нехай собі так і стоять. Геть аж і схожі книжки на бібліотеку Вернадського: ясно, що жити ні там, ні тим не доведеться.
Не можна будувати
"Не можна будувати словом, коли те саме руйнувати ділом." То що-ж, і зовсім не будувати? Бо ми тільки так і вміємо — словом. А ділом, ми, здається нічого не робимо. Руйнуємо, кажете? Дак а хто те бачив: усе нишком, поночі, сновидно.
Таки письменник
Читаю Сковороди Шевчукові переклади й думаю: чи треба було так мучити себе й першотворця? Що спонукало? Либонь стосунок до вкраїнської мови: снуєш її, бачиш довкола себе, як бігає й верещить, мужичка, й шляхетно не зважаєш, бо з тебе таки письменник, а не що.
Таланистість ігри
Сковорода, чемно відмовляючись од чернецтва й водночас не бажаючи впрягатися в ярмо родинного життя, арґументував, то сьвіт — то знов театр: щоб дістати оплески й не мучити публіки, беріть ролю до свого хисту, тоді таланистістю гри переважите й час на кону, й текст у п'єсі, й місце саме серед дійових людей при початку.
На дурниць пустомолот
Сковорода й Мамардашвілі, яко хвилозопи, дуже-дуже поціновували життя. А життя — то що, дурненький? Життя — то час. І треба вже, наприндившись, продукувати мудрість яку, чи що. Що-правда, Мамардашвілі вимушено додавав, що не можна ввесь час і безперервно хвилозопствувати: иноді доводиться просто побазікати, випивши вина, легенько позалицятися-поженихатися, скільки вино дозволить. І де-хто тільки так і живе, геть не хвилозопствуючи. Й готовий, псяюха, жити так літ хоч вісімсот. Збуваючи все, звісно, на дурниць пустомолот. Велике діло опеньки, а ще більше — дурниці.
Посудина на воду
"Посудина на воду, а не вода на посудину. Через те й душа моя, думки та серце мої кращі мого тіла." Однак без посудини й води не буде. Важко напитися з калюжі, хоч вона й природнє вмістище води. Води, важливішої за мене й за вас, що з неї складаємося. Ціле життя вимірюєш своїм кірчиком, иньшого й не знаєш. А поки п'єш, чого тільки та душа не недумає, не вигадає, чого тільки серце те не переколотить, поки хлебчеш?
Чесноти в повнім розумінні
"Чесноти в повнім розумінні — це ті, чиїм господарем є сам Сущий або Бог, такі: ВІРА, НАДІЯ й найвеличніша з усіх і безконечна ЛЮБОВ." Ото й усе, чого треба нам до порядности. Так, до порядности віри треба. А без віри воно вдавання тільки. А вірити не можна безнадійно: віримо-ж бо в спасіння, що все порядно й усі порядні будуть, а не тільки ми й у нас, як тепер. Одна любов височить — непереборна, незбагненна, недосяжна.
Романтичний романс
Романтика циганського романсу найглибше полягає в тім, що ми вкладаємо циганам свої романтичні слова й думки, а вони може трохи приєднуються до музики, бавлячи наш романтизм і тим самим розвіюючи його. "Очі чорнії..." — ах, здивували! А потім роззирнешся кругом — а які-ж вони ще бувають? Геть усі чорнії всюди.
Мати всіх чеснот
"Мудрість — мати всіх чеснот, як і скромности, що міряючи себе, як то кажуть, на свою власну мірку, радше спускається до-долу, ніж підноситься до-гори." Як-що вивернутися до-гори черева на ліжку, то можна мудро побачити, високо — аж до стелі — скромну свою мірку. Побачити, та й удовольнитися, бо лежиш, і таки по своєму ліжку ніжку простягаєш, а що до-гори черева, то виходиш і хазяїн невеличкого становища.
Від непотрібного й зайвого
"Від непотрібного й зайвого всяка труднота, всяка погибель." А що, скажіть мені ліпше, від непотрібного й зайвого помічне? Бо ми, бачте, нічого иньшого вже давно й не видали, й не заживали. То треба вже якось із того гоїтися. А лікарі хоч і не зцілять, то хоч поможуть лекше перебути недужний час.
Груди не ниють мої
пʼятниця, 1 березня 2024 р.
Уплив
Минулість — єдиний справді теперішній стан. Бо майбутнє так близько підступилося й таке воно високе, що не видно за ним дальшої прийдешности.
Не передбачили
четвер, 29 лютого 2024 р.
Всюди пекло
"Хто сліпий — тому скрізь ніч. Як-що ти в темряві — тобі всюди пекло." Пекло пече, а дня ніде не видно. Це називається сліпота. Нетямущих темними звуть. І важко темному просьвітити видющих.
Прибрати дзеркала
"Тільки-но прибереш дзеркала, всі копії миттю сховаються в своєму єстві, чи оригіналі, наче гілля в своєму зерняті." Треба прибрати дзеркала: ми живемо серед копій, і жадна галузка не тямить, де її зерня, кожна милується своїм одбивком невідомо в чому — дай Боже, щоб то була хоч вода.
Обачні з необачними
Теперки так виходить, що необачні, що лишилися, мають створити належні умовини обачним, що виїхали, щоб ті повернулися. Це завдача нездійсненна: яку тяму про належні умови для обережного може мати дурний необережний? Якби тямив, то сам-би виїхав і тепер дожидав-би умов належности-незалежности.
Календарні постріляні
Слушно каже Пекар, а я сам усе думав, та до кінця не додумався: теперки час вимірюється не календарними, а шкільними роками. Роками їхнього шкільництва, що вдвічі меткіші за наші календарні постріляні.
Парадоксальність шляху
Людей мало стало в Україні. Та й на Вкраїні небагато. А дурнів рясно — як було, так і єсть. Поза межами їх навіть і не лічить ніхто. Бо чи можна назвати дурнем переміщеного? Чи потайки мати його за дурня? А її? Парадоксальність шляху не затушковує тут ординарности висновків.
Квіти кохання
Квіти запевняють, що вони любов. І треба вірити. А вони, власне, кохання: квіти кохають, у квітах кохаються.
Чого нам треба
Проси врожаю
"Не проси дощу, за приказкою, проси врожаю: буває, що й дощ шкодить родючості." Нашій родючості, боюся, вже ніщо не зашкодить — ні дощ, ні посуха. А просити врожаю треба: такі ми гарні, такі добрячі — то й що з того, що не плодючі? А життя тим часом пришвидшилося-прискорилося: врожаю треба зараз, а не тепер. Чи не посиплеться градом манна на народ? Нам, власне, треба що манна посипалася не градом, а народом.
Од переситу
"Боїмося голоду, забуваючи, що вмирають од переситу." Пересит не дає багатому заснути всмак. Бідний не знає переситу, тому боїться голоду. Всім пересит руба в горлі стає. Однак пошесть і війна показали, що голод далеченько, а смерть із переситом близенько підійшли.
вівторок, 27 лютого 2024 р.
Мізерність наша
Наймізерніші наші вчинки вписуються до Книги Буття. Тим самим високим маніром, що й чин Божий. Бо стиль Книжний, а мізерність — наша.
понеділок, 26 лютого 2024 р.
Відсутній "стрілочник"
В Україні зчаста кидаються шукати, але ніколи не можуть знайти "стрілочника". Бо "стрѣлка" в нас — вилка чи вилиця, тому "стрѣлочникъ" — вильник, виличник. А де ви коли бачили винного вильника чи повинного виличника? То була-б сута нісенітниця.
Наймарудніше
Наймарудніше в micromenagement`і те, що він передбачає micropayment і сподівається його — для всіх спільників, окрім себе самого.
неділя, 25 лютого 2024 р.
Floccinaucinihilipilification
четвер, 22 лютого 2024 р.
Не той орел
"Не той орел, що високо літає, а той, що легко сідає." Сідає й сидить. Люблю я орлів, як ото вони десь сидять у куточку, гордовито склавши крила й замкнувши дзьоба. Це орли ті, що треба. А не той орел високо літає й не потрапить сісти.
З великим грюком
За Езопом і ближчим нам Сковородою, черепаха своє літання з великим шумом і грюком щасливо скінчила на камені. Таке її щастя, такий її лет. Здолала щасливо свою природу й безпешно скінчила свій подвиг. І ще на камені тому щось закладеться. Панцер не дає пурхати, зате-ж як стає за основу!
Без конче потрібного
Оце-ж таке: торба на всяку мізерію особисту, патериця в руку, й зошит синього паперу з сковородинськими псальмами — в другу. Й ногами-ногами до наступної школи. Отаке було колись учителювання. А решта вся — в легкій голові. Теперки вчителі багато чого мають, од тої облади важкі стають, аж чавунні, але нема ні торби, ні патериці, ні псальм.
Демон проти демона
Демон проти демона не сьвідчить, заховуючи свинксову загадковість. Вовк вовчатини не їсть, шануючи вовчий звичай. Демонові треба сьвіту, що сьвідчити проти того, як вовкові чужого тіла, щоб наїстися.
Батьки як образи
Батько-матір — то образи невидимої істоти, що стільки нам подає. То, можна сказати, наші людські образи. Невидима істота може лишитися багато кому й незнана. А батьки подають нам видимим і відчутним чином. Тому шанувати батьків — то простий і приступний спосіб побожности.
Бійоценоза
Бійоценоза заперечую нам усю байку, всяку приповідь. Нам скажуть, що насправді байка з приповіддю — то про людей буде. Так через некоректні аналогії пізнаємо себе, як Сковорода.
Смак шкаралупи
"Визначай смак не за шкаралупою, а за ядром." Однак і шкаралуща має свій смак — і багато кому він любий, бо иньшого нічого не їдали. А горіхового зерня їм їсти натура не дає. Такі їдці незаперечні в диспуті про горіховий смак.
Собакою бути
Собакою бути — річ непогана. Але собаче життя не означає, що треба на кожного брехать. Де-які псяки й псюки з приводу того, що житки їхні зійшли на пси, нагавкують на всякого ніби з права. Хоч потайки й знають, що побут їхній властивий, а йнакший був-би чудний, ненатуральний.
Сьвятий дяк
"Сковорода був дяк чи піп, але його пани чомусь боялися, а мужики — люде наші — Сковороду сьвятим прозвали." І не боялися. Бо чого сьвятих лякатись? Грішних треба страхатися. Панство то знало, що Сковорода певніше дяк, ніж піп. А от боялося його чогось, такого вченого дяка. Таким чином до нашого стану дядьків і перекладачів ми додаємо ще й стан українського дяківства, що прокладає кладочку до вкраїнської сьвятости.
Байка та причта
"Байка й причта — те саме. Не по гаманові суди скарб — правдивим судом суди. Байка тоді буває погана й бабська, коли в простацькій та сьмішній шкаралупі своїй не ховає зерна істини й схожа на червивий горіх." І чи-ж не ховав я по своїх байках зерен істини?! Дак коли-ж ліньки гризти жилувату верхню шкаралущу. На що беззубому горіхи? Червивий горіх лекше знічев'я розтрощити та й кинути. Т'але й зубаті й озброєні давильцями не дуже до тих здорових горіхів: мороки багато, а харчу мало.
Кичка й бунчук
"Дурну пиху зустрічають по виду, а проводжають зо сьміхом, а розумний жарт поважний вінчає кінець." Якби-ж воно так було, то вже дурна пиха давно ніде-б не ходила! А вона походжає — й на зустріч їй стеляться килими, й на проводи простеляються. Й байдужісінько їй до розумних жартів, що тихесенько почепилися, вінчаючи, на кичку й на бунчук.
З джерела
"Ллються з різних цівок різні струмені в різні посудини, що стоять довкола водограю. Менша посудина має менше, але в тому є рівна більшій, що вони обидві однаково повні." Які ми є завбільшки й завглибшки — не наша то причина. Наша річ — не відходити від джерела й уловити все, що можемо в себе набрати. Така ми стоїмо рівні перед буттям. І нерівність тільки там, де ми уникнули струменя й лишилися півповні чи півпорожні.
неділя, 18 лютого 2024 р.
А не що
Якби Сковороді показали західню хвилозопию, навіть сучасну йому (з Кантом вони були майже однолітки, тільки що цей останній пожив довшенько (а що йому, німцеві, зробиться?), то пан Грицько навідріз одхрестився-б од неї, такої ніби клясичної. Сковорода непричетний до клясичної хвилозопиї, бо він дістав клясичну осьвіту. Як слушно завважує Багалій, найґрунтовніший дослідник сковородинської спадщини, Сковорода перебуває в щасливому стані синкретизму, де хвилозопия (наче наука) цілком збігається й ототожнюється з релігією (наче вірою). Звісно в історії Сковорода такий не сам, не сам навіть серед сучасників своїх. Але від сковородинських закладин у нас, українців, запанувало таке прямування: віримо в хвиолозопию, хвилозопствуємо з приводу віри. Отак послухаєш мудрих людей і зідхнеш до себе: "Господи, я хоч у Бога вірую, до церкви ходжу, а не що!"
Без забобонів
"Облиш забобони, обмий совість, а потім одежу, залиш усі свої хиби й підводься!" Оце наш християнський живий діяльний чин. І що-разу, підвівшись, бачиш розкидані по землі погублені забобони, нечисту совість, прикриту немитим одягом, і всі свої хиби, що повипадали з пазухи й кешень. І що-разу здалеки бачиш, де знов упадеш: недалечко воно — голе, навіть соломою не застелене місце. А там зразу знов доведеться скидатися та підводитись.
Криваве сонце
"Пізнаєш істину — ввійде тоді в кров твою сонце." Сонце осьвітлює чимало крівавих істин. Тому коли воно нарешті входить у кров, та зразу пізнає рідну рідину в своєму течиві. Т'але й те не диво, що стільки люду боїться пізнання й неминучого плоду — істини. Це така гемофобія.
Не так, як заведено
Сковороді докоряв сам владика, що він основи доброго християнського життя викладає не так, як заведено, а на свій манір. І як то так учинилося? Адже по християнському жити можна тільки на свій манір, а не як заведено, — то основа. Що-правда, докопуєшся до тої основи, тільки пізнавши вже всі владичні заводи та звичаї.
Уіскі
Уіскі — то такий напій, що його можна легко за одним присідом навіть і без товариства вихлептати зразу на тисячу гривень і нічого не відчути, крім грошової полегкости.
Наше пожежництво
От іще одне не по заслузі забуте слово. А яке-ж потрібне! У вузькому розумінні — це та частина пожежної справи, що настає, коли вже загорілося. А в ширшому — ціле суспільне наше явище. Українці звично кажуть: "Та хай воно горить!" І горить у нас усе, горить у нас кругом. А поки не загорілося, то й нема нічого: не дзвонять, не викликають, не виїздять. І щаслива тая цяточка, що ще не горіла й поки ще не горить: заглиблена вона в нірвані блаженного небуття.
Шлях, що тече
"Це так: ми народилися для щирого щастя й мандруємо до його, а життя наше — шлях, що тече, як річка." Шлях наш тече й у тому щастячко наше, маненьке й коротеньке. Недалекі щасливі мандри — як-раз до ясенів за селом. Бачу вже вас край дороги! Але дорога то вже не моя. То що-ж — тече, як річка, та не в море, а тільки за ріг? Слава Богу, що не знаю я того — не дано мені знати.
Богомудрі й божевільні
Сковороду, кажуть, за життя називали "богомудром". То каже Срезневський, а я сьвідчу, що по смерті того вже не було. І "старцем", як він сам себе взивав, боялися кликати. Не знаю, що за мене люде скажуть, але й я себе старцем одчуваю: вбозтво й божевільність у мене скрізь. Треба нам самим себе так звати, щоб і найзлостивіші злосники тої правди заперечити не могли.
Кого болить
"Кого душа болить, тому ввесь сьвіт плаче." Тільки тоді й учуваємо ми сьвітові плачі, коли нам самим душенька болить. То едина чутна нота з долини плачу, то єдиний тон сьвітового горя. А здавалося, що в тій долині й сам ти мешкаєш. Ні, не знав нічого. Навіть того, з якої причини власна душа розплакалася.
Де тепер ті двері?
Сковорода, як на його подейкувано, 1766 року написав книжечку-методичку "Вхідні двері до доброго християнського життя". Писана була книжечка про харківських спудеїв. Тоді, бач, і спудеї відали, де тії двері, тоді й їх, молодих і завзятих, можна було провадити до дверей і в двері. А тепер і академік не зна, вчитель великий, де вони суть чи де вони будуть.
четвер, 15 лютого 2024 р.
Сьвітолад
Як присьвітить ясненько гаряче сонечко, стають видкі видкі мури — оції будуть найкрем'язніші. Крізькі ті мури не встоять тільки перед невидющими: сліпий проходить крізь них уперед руками. Отако владнався-вмостився сьвітолад.
Під гнойовищем
Талант — велика міра щирого срібла. Тому талант кожен знає тільки закопаним на задвірку, під гноїщем, де свині хрьокають, — такий уже талан.
Ріка
Ніхто не каже: тепер, теперішність. Живемо зараз, заразісінько. Це щоб не бачити, яка теперки широка не річка, а ріка.
Купальники
Байдужний час сплива, не стосуючись до того, як ми в йому купаємось: де-далі, то все мілкіше, де-далі, то все нижче треба присідати, щоб хоч побовтатись.
середа, 14 лютого 2024 р.
Нездоровий глузд
"Ти робиш найліпше для себе й спасенне діло, коли твердо йдеш дорогою доброго розуму." То в нас непробитий шлях. Навіть добрий розум переменували в "здоровий глузд". Тож ото глузд здоровий-здоровісінький, а розум недобрий на тому здоровлі сидить. При доброму розумі держися, то спасешся, хоч-би який тобі нездоровий глузд. Однак мало хто на те добро полює — все більше глуздують.
Проблема меду
За Сковородою організація людства визначається ставленням до меду. Головні категорії — бджоли й шершні. Одні люблять мед робити, а другі — мед їсти. І бджоли могли-б мед красти, якби любили тільки їсти його. Те, що любить мед тільки їсти, буде його тільки красти. Та ведмідь може вкрасти стільки меду, що ні бджоли не нароблять, ні шершні не повиїдають. Своє жало й шершень має, та він загине, те жало втративши. А ведмідь думає повиїдати ввесь той дурний мед і спочити на купі здохлих сухих шершенів під колискову безробітнього бджолиного деркотіння.
неділя, 11 лютого 2024 р.
Добрий побит
"Добрий розум робить легким будь-який побит." А що-ж, то в когось — "спосіб жити", беруться знай на способи, а в нас, чесних українців, — просто побут. Отаким побитом і живемо. В кого побут легкий, то так і знай, що добрий розум має. А в вас який побут? Так от знайте: яка мізковня, така й житовня. Як лад життя не легкий, то й розум — той — думайте який. Ах, думати нема чим, бо розум — той? Так то полегкість яка — що вже той побит.
Коли не можу
"Коли не можу любій отчизні прислужитися, в усякому разі з усієї сили намагатимуся нікому ні в чому не шкодити." Добра присяга була-б як не про вояка, то хоч про цивільного. Щоб не була, сказати-б, цивільна цвіль. Бо всі якось ходять — коло батьківщини, по рідній країні. То щоб не витолочили нам отчини. І гарний був-би, чесний надгробок: "Любій отчизні нічим не зашкодив. І нікому ні в чому."
Здається
Сковорода, як звісно всім, був на прочуд гострий. Тому й оцінка в його найвища така була — "на прочуд гострий", а що-ж. А на споді валялося "чисте тобі безглуздя". Невідомо однак, як ставився Савич до золотої вчительської середини — "здається, годиться для школи". Здається... А воно-ж більшина — чи не здається справді? Щоб потім не каятись. Та ні, не буде каяття: на те "здається" всі здаються, всі ввіряються.
Навзкрай
"Сьвіт на початку тішить, а потім мучить і карає." Тому ми кінець життя сидимо дурні-дурні, а ще й биті. В кого мудрість, то вже наставила скрізь запитань без від одвіту. То може й вона — дурість помученого-покараного? Сьвятий знає — такі питання, що тільки Він.
Тілесне ніщо
"Тілом ми ніщо, але думкою щось, та ще й велике." Від такої думки й тілові вже лекше й веселіше — багатіє думкою, чи що: "На силі я, здається, таки трохи підупало, зате-ж думкою ще ого-го! І більше тепер. А що далі буде!" Тілесне ніщо задурно дано нам у відчуттях. А велике мислене вище за нас, та ще й дуже.
Що гримить
"Як послухаєш і втримаєш поза собою, що писане на папері, коли зневажаєш те, що гримить усередині твого дому?" Ходить кругом дому писане на папері, а теперішніми часами й просто в повітрі поначеркуване. Повні вовни вуха читачеві, щоб не чути того, що всередині гримить. А як почується невбачай, то вчувається грюкіт, а не грім: так наче хтось порається. Ну то нехай собі — таки є господар усередині твого дому.
У потемках
"Сьвітло відслонює нам те, про що ми в темряві лиш іздогадувалися." І те, про що не здогадувалися, темні. Т'але не всі бачать таке сьвітло, щоб одслонювало. А тільки теє, що показує достеменно те самісіньке, що намацали були в потемках.
Перспектива
Дуже туман сьогодні — ніби відплив у нове життя, що здавалося таке відоме, таке жите. І хата вогка, дхне нежитим духом. Наче відомо наперед, як далеко допливають такі кораблі, як твій, і куди вони плинуть. Але туман украв усяку перспективу. Що-ж це буде — несподіване взавтра? Чи нарешті вічність уперше в історії людських життів? Одчалює кудись летючий українець. Задерши бороду, дивиться в небо єдиний видимий моряк і мандрівник.
Просто сьпіви
Ото вчора випив чарчину з приводу свого народження й послухав Козловського пісень. Пригадалося принагідно, коли воно сьпівалося, як воно тоді звучилося. Чи можна просто виміряти, скільки зробив Іван Козловський, щоб ми тепер і далі вкраїнилися, зробив, ніби просто собі сьпіваючи?
вівторок, 6 лютого 2024 р.
Полупанство
субота, 3 лютого 2024 р.
Не все отрута
"Не все отрута, що неприємне на смак." Ні, таки не все! Скільки ми з вами всього неприємного покуштували, т'але-ж не потруїлися! Й іще, так і знай, попоїмо неприємного. А на отруту думаємо, бо ще не їли приємного. Й чи доведеться?
По втраті
"Тоді лиш пізнається цінність часу, коли він утрачений." Коли вже втрачений час, чи буде ще часинка на теє, щоб пізнати? Бо це втрата того, без чого нічого не буде, навіть і пізнання. Чи буде — впаде заліззя й зможу я пізнати, що й скільки я втратив, поки мав іще час.
Non omnis moriar
Пізнає пізніше
"Солодке пізніше пізнає той, хто оце проковтнув неприємне." Ти вже — той — ковтнув? Неприємне? А ти-ж ізміг? Пізніше буде солодке. Коли? Не знаю сам. Я його ще не заживав.
Weltscmerz
Друга частина
Сковорода дуже важливий для вкраїнської сьвідомости — як хто її має. В першій частині цього речення можна замісць Сковороди поставити, скажімо, Шевченка. Але в другій нічого змінити не можна.
Знов за рибу гроші
Вітаюся вже тепер скрізь і завсіди: "На добридень!" Дуже дивуються: "гарного дня" зрозуміло, а те, що, даючи на добридень, ми не просто бажаємо, а ніби всилюємо добрий день, геть неясно. "Добрий ранок!", — дак це-ж, пробачте темному на вченім слові, констатація факту. В статечних народів (а серед них українці — найстатечніший), даруйте, немає того. Від першої вранішньої зустрічи ми навіюємо кожному стрічаному цілий добрий день. Оце й буде по нашому "have a nice day". Тут і "на все добре" виходить те саме — просто ми не любимо казати в кінці те саме, що спочатку: зразу на добридень і потім на все добре.
четвер, 1 лютого 2024 р.
Московський зрив
Здається, московський зрив Каховської греблі наніс усякого шкодючого сьміття що в море Козацьке, що в козацьку мову.
середа, 31 січня 2024 р.
За Оттом Вайнінґером
Усі люде різні, та всі жінки однакові. Люд кругом різний, та їднакі всі чоловіки. Зате вже чоловіки й жінки — знову різні. Але рівні.
неділя, 28 січня 2024 р.
На вербі груші
"Яблуню не вчи родити яблука, вже сама природа її навчила. Огороди тільки її від свиней, обріж будяки, очисти від гусени, відверни напрямовану на корінь її урину то-що." Найскладніше саме з уриною: кожне хоче напрямувати — й саме на корінь, а не куди. Ще свиней турбує, що природа не навчила верби родити груші. Садівника ніде не видно, а так перехожі хоч-би не займали.
Клубок
"Клубок сам собою покотиться з гори, прибери тільки камінь з його шляху. Не вчи його котитися, а лиш поможи." Ми не клубки, й, як не прибрати каменя з дороги, то не заклубочимося, а скарлючимося. Однак охочих учити скарлюченого кругом до ката. Ще й безпорадних таких.
Розум любить
"Розум завсіди любить до чогось братися, й коли не матиме доброго, тоді звернеться до злого." Усякий розум любить братися, та мало який береться до добра, навіть коли й бачить його, й зна. До того, звертатися до злого лекше, бо там можна просто братися й кидати й не треба доконувати.
Гнітюча неправда
"Неправда гнітить і протидіє, але тим дужче бажання боротися з нею." Багато неправди й бажання боротися, багато гніту й опору, але чогось таки бракує. Правди.
Властивий янгол
Чи не обрати собі хоч якогось янгола в дорогу? Вони-ж либонь усі різні, то знайдеться де-який і тобі властивий. А то все з людьми та з людьми, від людей та від людей.
Вовка в плуг
Багатий Донат
субота, 27 січня 2024 р.
Output, outcome, result
Чи не триває посадження?
Такий Шевчінківський бульвар
Бульварна соша (шосе) чи вулиця, університетський бульвар, далі Бібіковский — якось так і досі могло-б зватися те, що ми тепер гордо іменуєм "Бульваром Тараса Шевченка". Вкраїнська "Вікіпедія" повідомляє нам, що 1919 року большовики переназвали його так і що це чи не єдина київська вулиця, що зберегла "большовицьку" назву без змін. Але в словникові за редакцією Кримського-Єфремова серед прикладів читаємо: "Шевченківський бульвар, давніший Бібіковський". Виходить, що большовики вже ніби не Божого 1919 року й іще довго потім не могли зламати мовного закону, що за його ось пише Смеречинський: "Майже всі дослідники української мови визнають невластивість їй родового присвійного й більшу поширеність натомість присвійних прикметників тощо." Тепер, здається, майже всі дослідники вже встигли звикнути, що воно як-раз навпаки. Тому наша вулиця була Ломоносова (присвійний родовий), а не Ломоносівська (присвійний займенник у прикметниковій ролі), а вже зветься Здановської, а не Здановська. Й натурального йменування вже можна не виглядати: не народ прозиває, а "влада" перехрещує — присвійна родова влада. Й отак мої прапрагонуки знатимуть, що Тарасового Шевченкового бульвара ніхто не займав, а він як був, так і досі числиться. Але-ж змінили! Й не на добре змінили, а на глузливо вчене.
понеділок, 22 січня 2024 р.
Колишнє в теперішньому
Утямити Сковороду без християнства — неможня річ. Усе сковородинство — то побит сьвятости, суто вкраїнський її образ, тепер старосьвітський. Але й у тодішній своїй старосьвітчині Сковорода — пророк минулого, минувшини, що вже все знала, треба тільки з'ясувати. Лиш українці совіцькі могли лукаво спитуватися підсадити старого Грицька на паровик, що ніби тяг на будущину, чи записати його до бриґади будівельників прийдешнього. Сковорода — будівничий колишнього в теперішньому.
неділя, 21 січня 2024 р.
Непомітна робота йде, підшкурні води течуть
Як на мій розум, ліпше писати дрібнички, ніж очевидне. Бо в дрібничці, а надто ретельно розглянутій, може схватися Бог, а видиме й так усім наочне. Що-правда, явне, видне мало не кожен зразу пізнає й багато хто зрадується: так це-ж і я так ясно бачу, міг-би й написать! Але те впізнання — не визнання, воно хутко йде в непам'ять. А тим часом істину підшкурня вода несе.
Величезні книжечки
Гіркі ліки
"Як ліки не завжди приємні, так і істина буває гірка." Мало куштували ми солодких ліків. А надто останніми часами. Де-хто з переляку вже й зове їх "крайніми". Але вірмо, що ще нам не поклали краю.
Натирання скорпійонами
"Чи знаєш ти, яких ліків уживають ужалені скорпійоном? Тим-же скорпійоном натирають рану." Дуже раджу ці ліки: сам пробував і вас припрошаю. Скорпійони бувають самі від себе аж-аж помічні. Та й самим їм так лекше.
Оперовий Сковорода
А ще була, кажуть, і рок-опера "Містер Сковорода". То до тої опери оперовий Сковорода вже не ходив: просто не знав, що він "містер", думав мо' то хто иньший буде, то щоб уже добрі люде не поплутали.
Велике діло
"Коли велике діло — панувати над тілами, то ще більше — керувати душами." Тим то й усякий дріб, скоро-но вхопить сякого-якого тіла, то вже й по душу сягне. Сякий-такий аби був, аби хліба роздобув. А без душі хліба не роздобудеш.
За перекопом
"Що більше добро, то більше воно огороджене працею, наче перекопом." Оте добро, що так огороджене, не бійся показувати. Бо тої твоєї праці вже ніхто не перекопає. А як і почне копати, то не позаздрить і на добро.
Вперше й в-останнє
1783 року Сковорода по перший раз і в-останнє написав діялог, де вивів самого себе: "Пря Бѣсу со Варсавою". От тобі й маєш! А як-же "пізнай самого себе"?! Як письменник дослідить себе самого, не вивівши наперед героєм усіх творів? Ні, раз поспитався та й покинув собі себе.
Голий і беззаконний
"Лучче голий і правдивий, ніж багатий і беззаконний." Ото, а з голими й беззаконними що робити? Чималенько їх у нас, багато більше ніж багатих і правдивих.
Жебруще браття
Сіра свитина
Срезневський сьвідчить, що Сковорода з майна мав тільки сіру свиту, чоботи про запас і де-кілька згортків своїх творів. Я теж полюбляю сірий колір, але свиток маю кілька й то різних. А творів і на згорток не набереться. Що треба чоловікові? Того, чого він не мав і не матиме ніколи. А це цілий сьвіт. Треба чобіт про запас, щоб обходити, сірим вітрилом свитини мріючи в чужому морі, байдужому до таємних згортків, бо воно їх на дні вже сховало чимало.
Своя ритина
Року Божого 1972 митець Лопата впевнено виконав ритовину "Ми створюємо світ кращий". Виходить, 1972 року ще була така доказна певність, і значно було, що сьвіт вилюднює й красіє. Чого-ж вони перестали створювати, оті вдатні "ми"? А як спитати митця Лопату, де в його той кращий сьвіт, то він без вагання, твердо виставить свою ритину.
Непевна доба
Дивлюсь на небезпешний лід на дорозі та й думку гадаю: "Лід на те й родиться, щоб танути." Не свою думку, а гадаю цупко. Вода вічна, та не лід. Він, кажуть, уже виконує оте своє призначення навіть довчасно по всій землі. Глибше льоду боюся думати: надто вже непевна доба.