Чуперадло

 Пригадую, як іще студентом їздив відпочивати до Криму. Наповорітьма зупинявся в Херсоні, дожидаючи київського потяга. Про якусь дрібну подорожню потребу зазирнув до харчової крамниці. Там молодява, гожа, дуже вже духвала херсонська продагуха привітала мене театральною реплікою по московській:

— От же-ж із тебе й чуперадло!

Чуперадло? Я тоді задавався собі особливо молодий і гарний: щойно з моря, засмаглий, відносно стрункий. Словами поетовими: молодий я, молодий, повний сили та наснаги. Гей життя, виходь на бій — пожартуєм для розваги! 

Продавниця було щось як удвічі старша за мене тодішнього, то вже вона ніби як мати промовляла. Дак але що-ж у мені тоді було такого чудернацького, зачіпливого? Хіба довге кучеряве волосся до плечей і куценькі пляжні штаненята?

Сподіваюся, що та тітка й досі жива-здорова, має онуки. Уявляю, як вона придивляється до них і добачає скільки тепер молодечі доводиться докладати пильних зусиль, щоб спорудити з себе щире чепірадло, гарне таке одоробло. "Дитина шукає себе",  — либонь вибачливо гадає вона, споглядаючи антрацитової барви літні лахи, чорні літні валянки, наколки на всі руки, й уші, що вже два рочки терпляче натягуються на п'ялечка.