Усе ззісти

 Їсти — то найбільша житьова втіха, більша навіть за радість визнаття, хоч того дарунку ви від українців ніколи не діждете, тому й не досьвідчите, так воно чи ні. Їсти — то наймогутніша розкіш і не тільки що тілесна. Це я стверджую, як чоловік, що голодував 40 діб, щоб статися Сократовим учнем. Було це давненько, т'але Сократ усе 'дно під той час уже вмер. Од його сподівалися довгого віку, бо ювіляр (70 р.), подейкують, здоровля мав залізне, та старий сам зробив собі кінець. Отак ми сумно з Сократом і розминулися.

Отже їсти — найпринадніша насолода й розрада. Біда лиш у тім, що ззісти можна все: не то обжерне черево, ба й душа наїдається волею (хоч і не вволю), серцем і всією тямою своєю. Гляньте-но самі: чималенько интелектуалів тільки те й знають, що пожирати интелектуальне. 

Однак їсться не сама тільки малостравна хвилозопия. Якби-ж то так! Україну заїдає війна, Київ — пажерлива зграя непогамовних провінціялів, що поробилися городськими будівничими й багачами. Дак хто-ж їм і суддя? У нас у Київі хоч кого колупни — розкопається такий самий неспинний проїсний провінціял.

Та й до тіла повернутся, до утроби — от як схуднути, скажіть? Менше їсти, кажете? Дак коли-ж усі кругом знай їдять, чхаючи навіть на те, що будь-яка ненаситність — то чин самогубства. І не цикуту гірку проглинають, а все ласощі. А то розкоші такі, що нема ради.