На межі

 Одиноке завданнє вкраїнського интеліґента вже років із двісті — робити українців українцями. Решта — то діти ззідять, а гонуки й не оближуться.
Це самотнє завданнє. Може тому воно двісті років стоїть невикінчене. "Завданнє" — бо воно так звалося, як починалося.
Українізувати — слово-покруч, у нім учувається брязкіт тракторних чи й танкових плазунів, а не шовковий шелест гусени в траві. Півчуже слово пасує до чудної роботи — спонукати земляків говорити рідною мовою. Дві сотні років чи й більше не можу переконати. Кажу "не можу", бо маю таке відчуття, ніби я сам-один отсе триста років живу, а двісті — коло вкраїнців пораюся.
Дивно звучить те, що рідна мова людям дивно звучить. І де далі, то все дивніще. Диво, що сіяли, наче й не на каменю, а жнив не діждали. Т'але диво й те, що сіячі досі сіють, хоча купа трупу на межі.