понеділок, 30 листопада 2020 р.

Чорнотроп

 Українська зима без снігу просто гола й порожня, ще спасибі, що темна. Бо нема чого показати без листя й трави. Зелене приховує, те, що ми в себе наробили. А добрий сніг красить просто геть усе, роздаючи нещасному мотлохові багаті білі кучми й кожухи. Хоч і без білизни, та зате-ж білина. Й ото тепер нічим покрити грішного тіла нашої землі, наших недолугих міст, де, як здається з архітектури, те, що крало, лишилося сидіти там, де покрадено, як здурілий злодій на лантусі посеред обідраної комори. Тільки коли завиє хуга, він озирнеться на сьвяту білість і почне пакувати піч чужим добром. І запалить усе, бо справді-ж нікуди нести.

Лиш у душі

 Чогось так смутно, ніби я дійсне якийсь поет, що носить сьвятий страх за плечима. Ніби взавтра й справді прийде зима, а не просто слухняний календар шелесне листом. А з зимою прийдуть Голод і Холод із старої книжки про Гаявату, що я знайшов був колись у діда на горі.
Прийдуть із торбами на життя: хоч кусника дай, хоч ціле. Поки ще порожні торби сидітимуть за порогом, як сірі жаби, мовчки сидітимуть, неживі. Й усякий дрібний клопіт лозиною виганятиме з ледве теплої хати  голодних, на холод.
Якби з мене поет, то був-би я мудрий: закидав-би гадку, як вудку, до вічних вод. А витягав-би рибу страшку та красну в своїй страховинності. Т'але я не характерникую з ладом і римою, не химерю. Й місяшна тінь часу на ріже мого порогу, щоб зручніше залізти гостям із торбами. То просто серце завмирає, відчувши, що воно не в тілі, а лиш у душі.


Уже ні

 Як старі речі вивезти кудись на хутір, то вони служитимуть до смерти. Так колись і люде були  та вже ні.

Теплий логос

 Як на холоді скласти мерзлий одяг із замерзлим тілом, то буде тепло. Так і логос: коли все збирається в потрібному складі, виникає тепло.

Постійно-побутова культура

 Мало за чим я так тужу, як за культурою постійно-побутовою. Вкраїнське красне письменство в тому не налюбилося, поки було красне. За культура побуту їм постійно правила вкраїнська мова. Теперішнє просто письменство вже й не налюбиться, бо не має культури в побуті.

неділя, 29 листопада 2020 р.

Уперта гармонія

 Помережили душі ті соцмережі. Яка тяжко знайома та наліпка "соц": усі знов гуртом мають бути такі, як треба. Тільки не в одну дудку грати, а в різноголосі фальшиві гудки.
Мереживо з дірок. А взір такий тонкий та ламкий, що й не розбереш гармонії. Хоч на неї хтось уперто гра та гра.


Можебна химера

 Иноді мені здається, що немає ніякого вкраїнського космосу. Немає, бо не може бути. Щось нам тяжко, непоправно пороблено. Хоч і не правно.
 Геть і якогось одненького мікрокосмику нема, бо все тільки смик та смик  дере вкраїнський хаос, безлад не первісний і тому такий злагоджений.
То, звісно, химера. Але яка-ж можебна! 

середа, 25 листопада 2020 р.

З непорозуміння

 Поет має лякати й лякатися. Поки не сказав чого страшного  ти не поет. Тому поет-гуморист  то якесь непорозуміння сталося. Але стривайте: гуморист помер, а його сьміх лунає, хоч не всім уже втямки, з чого то він так реготався тяжко, бо часом і робленим сьміхом заходився через нікольство. Подзвіння сьміху  от уже страшно трохи. Таки був там і поет.

За пам'ятущість

 Нас учили, що людина  то пам'ять. А тепер виявилося, що більшу пам'ять має машина. Колись гадали, що на дуже пам'ятку машину цілого астероїда треба, така завбільшки буде. Але-ж з'ясувалося, що можна й до кешеньки сховати, а пам'ять таки велика.
Коли машина  то пам'ять, то що-ж таке людина? Людина — це пам'ять про гадку. А хто не мав гадки, то вже про дурість.


вівторок, 24 листопада 2020 р.

Що хотів сказати автор?

 Нас у школі зчаста питали: що хотів цим сказати автор? То-б-то спонукали до незаконного тлумачення, що спитувалося відгадати те, що й сам автор забув чи не зміг зробити. Витлумачуючи красне письменство, ми залучаємося, немов додаємося, до вічного творіння, що зав'язалося вузлом на творі красного письменства. Такий твір і далі твориться, перебуваючи в своїй комірці не руїнного часу. Вічним ми назвиваємо те, що ніби вічно пишеться. Це противага клясичному, ніби навіки впорядкованому, завершеному.
Але питання про те, чи хотів щось сказати автор, чи мав що сказати, є цілком правне. Занадто багато писано й пишеться без жаднісніького наміру (й змоги) будь-що сказати. Тоді ми не маєм auctor'а  створювача, діяча, додавача, посилювача. Тоді, як то кажуть, не вам говорити, не нам слухати.
Автор не може сказати того, що хоче сказати. Він хоче одного, а виходить иньше. Бо змога творити більша за авторство, хоч-би яке сьвідоме. Творчість  то всесьвітній процес. І що більший з мене автор, то далі я можу відбігти того, що хотів сказати. Бо я хотів сказати дурницю, але я хотів сказати й думав, як того домогтися. От і вийшла байка.


Імкий спосіб

 Українців дуже вабить живцем запозичене слово "смисл таким живцем, що аж позаддя позоставалося. Вабить невластива путній українській мові універсальність: де не знати, що воно таке буде, ліпи собі "змисел". Бо "в чоловіка змисли: очима дивиться, ушима слуха." І не треба нічого "осмислювати", то-б-то добирати глузду в тому, що споглядаєш. 
А так ми всьвідомлюєм, утямлюємо, отже, пізнаємо спостерігаючи те, що є, не вигадуючи йому якоїсь сторонньої рації. Споглядаємо, щоб потім надавати розуму побаченому.
Нам репресовано не так мову, як спосіб мислення тою мовою. Але тому, хто не навчився думати, імкий спосіб і ні до чого.

Чи хор заслухається?

 Гуртом батька дуже зручно бити  добре й вигідно. Як казав був Кобзар Трусиспис: "By many hands your farther was subdu'd." А от чи легко батька гуртом лю-бити? Церква віками вже намагається гуртом любити Вітця. Разом не так зручно виходить, більше зокрема  й зветься воно аж сьвятістю. Важко гуртом любити навіть щось чи когось: у нас усяка спілка починається з "геть та й геть".
Виходить, любов  то як подумки сьпівати посеред базару. Чи хор заслухається, чи зачарується?


субота, 21 листопада 2020 р.

Живе жива

 Жива мова  говірна. Говорять нею, орудують  от і живе. А роз-мовна мова то просто розмови. Про те чи вже вмерла, чи ще живе. Не діждуть розмовні мовці, бо живе жива.

Керівник справ

 Борократія так зветься, що ніби воно якась влада: клято вхопило й не пускає, держить. А воно  процес. Тая процесуальність виявля себе найперше в мові. Бо в чому рух, як його не розкажеш, а тільки показуєш? От хоч "керуючого справами" взяти. У простій мові він "керівник справ". Але стривайте, де-ж тут процес?! Керуючий-же справами й сам іде, пританцьовує, й справи, діточок своїх, веде.
А його "відділення" замісць відділу? Не окрема герметична скриня, а щось таке відлучається, відрізняється, відмежовується. От де маєш екзистенцію! А славлені бюрократичні кордони лиш на те стоять, щоб усякі мікрокосмики не лізли й не заваджали висталятися цій чудовій драмі істнування.


Акме

В античних греків акме надходило саме вчасно: років так коло сорока, коли мочі вже не морочать, а немочі ще не мучать. Чого-ж до мене та змужнілість так пізно прийшла? І чи це вже вона, чи ще буде? Чи ще я помудрішаю й, озирнувшись ось на ції "літа молодії", скажу, що воно тоді ще зелене та кисле було?
Що-правда, тепершнє суспільство не квапить акме. Нікому та дійшлість дуже не потрібна. Є діонісійський культ вічних молодощів, дак ті мало чим можуть довести, що вони вічно молоді, крім того, що вони вічно п'яні. Тут де-далі, то все глибш узнаєш значіння народнього вислову "на цьвіту прибитий". Приморозило цьвіт і овочу не буде. Зате, як добре приморозити, то ті квіти життя незмінно квітуватимуть, наче п'яними набальзамовані троянди, аж поки на порох не розсиплються. 
А змужнілість не дуже то й потрібна. На її вже похиле (бо давно за сорок) дерево кози дуже скачуть. Кругом вона винна, як колись невістка. Знають ніби мужність, але її терплять лиш як півпарубочу нестримну дикість.
А воно, диви, мудрість принесло. Кому треба? Мені, мені! 



Наш мирний мікрокосм

 Українці люблять мікрокосм і звикли до його. Нас учено, що ми колгоспники, а ми ні  мікрокосмонавти. Мікрокосм ізчаста показують: нічого собі так  покощена скринька, на замочок замкнена. Ніхто не зна, що там єсть  річ у собі, кажуть, о. Дуже нагадує щось таке скінчене на одну особу.
А що такеє отой наш сковородинський мікрокосм? Ладик у Ладі. У Великому Ладі, бо безладу вкраїнці таки справді не люблять, хто щирий. Але чи потрапить хто вбгати вкраїнця в мікрокосм? Степовика, не політа? Полісів у нас тепер ніде нема, самі меґалополіси. По тих меґалополісах, правду кажучи, мало космосу. Та й довкола їх теж якось порозхристувано.
Ти тут увесь неантично пошарпаний усякими дрібничковими, безглуздими турботами буденщини. Твоє так зване буття  ще одна пастка пропащого сьвіту з його пропащими часом і простором. А ще-ж, кажуть, і розвиватися, й мінятися треба. Рости й діяти вже не тре, а розвиватись і мінятись  тільки давай. Бо в них там, диви, все в'ється та міниться.
І в мікрокосм од того не сховаєшся. То як комірка на відеоконхверенцію: відімкнув, засьвітив, показав: а я  ось тобі мікрокосм. Вікно є, дверей нема: ні на вихід, ні на вхід.
Аж страшно! Й одразу приходить екзистенціялізм:
 Страшно?  питає.  Так ото-ж! Але тримайся: я привів персоналізм із волюнтаризмом. То наші експерти, то може якось порадимося.
А ще-ж десь маєм Сьвяте Письмо. Там багато чого написано, як сьвідчать читаченьки, а ми просто знаєм. Якось з'ясується, бо ми-ж таки християни.




Без ідеї

 Приходять думки. Довгі, нудні, тяжкі  грюкають у двері. Я їх питаю:
 Ідею привели?
Озираються до хвоста: ні, не привели. Здибали дорогою півтори ідеї  дуже квапилося воно кудись на публіку, вже-ж не до мене.
 То ходіть собі здорові!  кажу.
Забираються, виходять. Довго, далеко  як козацький похід. Когось там десь турбувати з ненашого розказу і показу.

четвер, 19 листопада 2020 р.

Так ото-ж

Мій улюблений хвилозопський вислів український  "так ото-ж". З його не знати, чи ми спостерігаємо що, чи пізнаємо з досьвіду, чи переживаємо, але знати, що маємо свою таємну хвилозопию. Ось думонька пролетіла, гадонька  просить уваги, відвісти, мислі відвітної. Ну, маєш: так ото-ж.
Власне наше, питоме  то те, що не перекладається. Що перекладається, то вже вселюдське буде. А нашого "так ото-ж" людство не їстиме. Перкласти його можна на чужу таріль, але то вже й чужа страва споживатиметься.
Зазираймо в себе й звикаймо до темряви. О! Вже щось ніби мріється. Так ото-ж...


Гарний дядько

 Гарний дядько  то в Україні, слава Богу, й досі професія, фах. Звуку "ф" у нас нема, а професія й фах "гарний дядько"  є. Як далі буде  невідомо, а поки маємо що наявність, що присутність "гарного дядька". Тому я спокійний. Подивлюсь раненько в люстерко  й іще спокійний.
І чого це мені наверзлося? Ага! Сьогодні міднародній день чоловіків  у календарі-ж сказало. Що-ж, важко теперки буть за чоловіка. Жінка каже "будь, будь!", але чогось важко. Акме (ακμή) щось ніяк не надбіжить. А літа вже такі, що либонь десь розминулися.



Мій день хвилозопиї

 Нині всесьвітній день хвилозопиї. Його переносять з дати на дату, майбуть на те є якісь хвилозопські підстави. Хоч-би як називався й позначався той день, віншую ним найважливішого для мене мислителя  себе самого. Бо якби я не мислив, то й дня такого в мене не було-б. Помисліть лишень! Парменид сказав-би тут, що й мене самого без моєї мислі не було-б. Так далеко я не заходжу, бо мене, бачте, Бог створив, відмінно від Парменида, що сам собі збувся. Чимало людей живе, не маючи ні днини хвилозопської. Створено їх  от і живуть, бо так треба. Як вийшло-б на Парменидове, то їх не було-б, коли-ж неправда тому: одні мислять, того й другі істнують, а не тількі самі мислителі.
Чого я називаю філософію (φιλοσοφία) "хвилозопиєю"?  Бо, на превеликий жаль, ми в своїй мові не маєм грецького звуку "φ". А як не почнемо мислити по своєму, то не буде в нас власного вкраїнського мислення. Тільки вчені, дуже мудрі вкраїнські люде повторюватимуть без кінця:
 Філософія, філософія, філософія!

вівторок, 17 листопада 2020 р.

Упалий сьвіт

 Коли сьвіт падав, то вже впав увесь, а не так, як Колізей: отут позападався, а там, диви, стоїть. Он греки відбудували Партенон і зразу стало видно, як упав увесь сьвіт. 

Луна по селу

 Гадки не можна прикликати, вона сама собі ходить. Але-ж змушений думати таки кличе! Й збігаються на гук якісь миршаві цуценята: "Аби одно гавкнуло, чи цявкнуло, так і йтиме луна по селу".

Українські логоси

 Із Франком знайомишся й він одразу рекомендується: "Франко!" Вже першим звуком видає щось природньо невкраїнське. Й отак усім своїм генїєм він поривався за межі нашого сьвіту. Але зразу за межами спитувався насипати просьвітницьке окопище й мурувати енцикльопедичні мури. А тепер хтось у казематі міцної Франкової фортеці пробує із скіпочок складати вкраїнські логоси.

За наміри

 У православному християнському побуті річення про те, що "Господь судить за наміри", дуже відоме. Ми його чуємо здебільша, коли каємося, як Возний, що через нікольство службове й за всякими иньшими клопотами, не чинимо ніякого добра, хоч і маєм у собі прихильність до доброго християнського  звичаю.
Але добро мало чинити, його треба чинити з наміром, а не через недогляд. І намір має всьвідомитися, вґрунтуватися в думці. Тоді може прийде той розум, що ним Господь судить за наміри.


У русі мас

 Сім'я може бути й легко буває буржуазною, але це не означає, що, природою своєю, родина  осередок капіталізму. Родина  це осередок містерії. Так, сюжети з умиранная й воскресення, розчарування й утаємничення, пригоди всяких учасників містерійної єрархії ніби без кінця повторюються, але насправді повторитися достотно ніяк не можуть. Бо тут містична спілка, куди кожен виливає джерельце свого инобуття. Як казав був наш Франко: "В рух мас вносить кожда душа частку свойого льоту".

Травматологія

Поламаним надавали цілих іграшок  з мірковань терапевтичних. А вони потрощили й тепер приносять той лім самим травматологам: "Ось ваш логос, ось вам логос!"

неділя, 15 листопада 2020 р.

Синиць повні жмені

 Є причина на те, що в духовності ми лишаємося рабами й навіть не силкуємося наймитувати. Синівство в Пана ввижається таким далеким, що вся та довга дорога через відомо недосконале робітництво здається за надмірне зусилля. 
Тим часом духовна праця, духовний піт, духовна втома мають свою солодку винагороду, свій солодкий спочинок, що передує сонному всиновленню. 
Загадкова рабівська приказка: лучче солом'яний дід, як золотий син. І повні жмені синиць із ученою спостережею журавля в небі. Й рабські заколоти коли не коли, з нищенням усієї найманої роботи.

Думкарня

 Головна хвилозопська проблема перекладу мабуть полягає в тім, що слова (аж із двох мов) уже всі відомі соборним усім. А ще в вічності перебувають усі можливі зв'язки з повні відомих слів. Тому істнує й нескінченна кількість відмін у перекладі, як-що доводиться перекладати не окрему фразу, а цілу думкарню.
Тим часом дійсний (а не гаданий) перекладник далеко віддалений не тільки від нескінченності зв'язків, але й од майже скінченної словесної множини.
Маємо віддавати змісти, а натомісць лишаємо їх собі мірою розуміння. Щось застрягає в нас і ніколи вже нікуди не йде, бо ориґінальна думка припинила своє виробництво й, як іще почне, то хіба з якогось иньшого місця. Всі не займані правдою місця заселяються тінями-симулякрами. Й ми ходимо поміж них, у штучній темряві, складеній із безмірного незнання, непорозуміння й облудно завчених, не власно вироблених думок.  


Куди стрілити

 Може воно й добре, що вкраїнська мова не застигла, не задубіла в кшталті  ще можна мислити, текти. Правда тому, що кругом не тече, а плаває всяке сьміттячко, що коли видно, де дно, на дні видно й непорушний бетлах. Але припнутися, примоцюватися до совітчини не вдалося: тісно, душить.
Іще говорять не думаючи, але як уже зачнуть, то кожне слово буде як лита, влучна куля. І знатимуть, куди стрілити.


Піднесена постать

 Є така мука  довго стояти з простягненою, занесеною ногою, з піднесеними, розмашними руками. Але-ж цілісіньке життя отак доводиться стовбичити, ніби вдалий кадер у якогось сьвітляра. Чи то було кіно? Ніхто й не дізнається.

На дні скриньки

Ми надію висмикнули, ніби той штукар карту з талії. Не повний тас, двох карт нема: віри й любови. Віри нема підставної, такої, щоб із логосом. Недурно й народ наш каже: якби-ж то знаття, не було-б каяття. Знаття нема, то й каяття  не спокута, не метанойя.
Тому ця надія на те, що якось минеться, що відбрешешся, викрутишся, вискочиш. Те, що в Пандориній скринці на дні знайшли. Нікому не треба, а ми вхопилися, наче комашка лапками. Вхопилися  й знеживилися.
Чи буде любов по такій надії? Любов  як дорога, а не стовп, а коли стовп  то вогненний, високий до неба.

Мотаючись

 Ми все 'дно стоїмо, але якось так мотаючись, щоб однаково нічого не бачити. Здавалося-б, став посеред чину, то вже стоячи хоч наслухай: може що скаже. Коли-ж ні  треба мотатися.

Приділена увага

  Прошу уваги!
Просять уваги дуже багато, хочуть узяти все, скільки дадуть. А потім так тяжіє ота приділена вагота...

Концертова програма

 Тіло  хоромина душі. Це, слава Богу, всі знають, хоч і не дуже вірять. Тож треба пильнувати, щоб та хата була не плотська, а тілесна, то-б-то не вмируща, а жива.
 Ото душа прийде в ту хоромину й що їй там робити? А їй там самій ставати сьвітлицею, та тільки вже Богові ставитися. Це буде такий собор, що сам мовчатиме, але наслухатиме, й дожидатиме Божої музики.
Того й не так прикро, що з соборів поробили концертові залі,  то нам наука. Хай наша ненастанна молитва хоч трохи помовчить і послухає своїх відповідів.

Вражена голизна

 Як хто вже затіяв родину, то має знати, що вона буде логос. Родина це зібрання, де жаден із спільників не здолає вияснити чи заступити спілки. Хоч скільки бери, хоч скільки крути окремого сім'янина, а логосу нема, нема навіть до логосу ключа. Може тому людина вічно силкується спізнати доконану самоту. Витинає свою гілочку з саду, бажаючи не минущого плоду, а вічного квіту. Але квіту такого бачимо дуже мало, багато більше простої, суворої, враженої голизни.

Письмена в неписьменній душі

 Чи хто має справді в собі таку козацьку волю, що не потребувала-б і джури Олеська Кухля (Аль Коголю)? Чи хто справді такий живий, що не треба повсякчас сьвітлити об'єкти життя, щоб було видно? Чи хто справді такий сповнений любов'ю й щирою родовою снагою, що може бути й сам? Чи хто справді такий особливий, що не треба персоналізуватися через предків і нащадків, щоб його впізнано й визнано в ряду?
Ці питання написані в душі неписьменного, що не зугарен їх і прочитати.


Безсовісна історія

 Історія ніби об'єктивна, але не справедлива. Вона викликає сумніви, але не має сумління. Несе вість, але не має совісти. Історія так само провинна, як і людство, змушене її переживати. Але та провинність не показує в собі вини. Істричні винуватці — геть усі актори. 
Наче має закони, але не судить за ними нікого, бо сама  не суддя, ані конституційного, ані навіть  районового суду. Історія завсігди судить чи не тих, чи не всіх, вона сама  дієпис, писана драма, а її суд  розігрування тої драми на кону, змагальний процес із несподіваними переможцями в тій змажці.
Як хто хоче справедливого суду, то має звернутися до суду мета-історії. Але чи хто справді хоче його? Бо там носи, не носи тії... докази...

пʼятниця, 13 листопада 2020 р.

У стані вкраїнських перекладачів

 Наші дядьки вже й справді на тім сьвіті пасуть свої зайці. А в стані перекладачів можуть знати одну, дві й більше мов, але всі чужі. Й друга-остання завсігди буде московська.

вівторок, 10 листопада 2020 р.

Білий шум ІІ

 Люде люблять занурюватися в шумовиння днів, бо в йому не втопишся. Часовий вир  то иньша річ. А найбезпешніше водоймище  це ложка буде. Т'але для де-кого з хвилозопів таки вона замілка  то вже беруть купіль у білому шумі.

Маски та рукавички

 Хати в хвеноменології та онтології позападалися добою пандемії, не википіла їхня справа. Повернулися назад до речей, повернулися лицем до буття  й спостерігаємо знов котів і собак. Більше навіть котів, бо пси аж занадто наслідують своїх хазяїв: лізуть до речей, пропадають у бутті. Коти істнують без таких упереджень, тому, стежачи їх, можна забувати за свої поразки в сьвідомому пізнанні та бутті. Ще знаменнішими й значущішими, ніж коти, виглядають штучні троянди на ізоляційних карантенових шпалерах: вони собі просто сущі.
Містерія наша що давня, що проста: ми оберігаємо душу масками, а чин  рукавичками. Все, сказане під маскою, все, зроблене під рукавичкою, здобуває недоконаність і навіть небулість, неодбутість. Нас тут не бачили  нас тут не було, ми до того не торкалися  ми того не рушили. Й про хоробу ми будемо тільки мріями, манами. Як не можемо втрутитися, то вже якось витрутимось.




Дзвона чи дзвону? І

 Наше слово може й не озоветься. Але воно висить десь на високій дзвіниці, висить і грізно поводить литими боками, й шалено калатає не привішеним язиком. То вам дзвона чи дзвону?

Осінні мухи

 Думки сідають на голову, як мухи, бо є голова й наче треба висідати. Але махнуло рукою: не треба. Доведеться летіти далі, аж поки не вклякнеш десь у похолоднілому, осінньому сьвіті.

Доробити свого

 Чоловік усе життя плавав на поверсі, старанно виставлячи голову, щоб ухопити порожнього повітря. А тепер занурився, заглибився  старий. Кажуть "животіє", але там точиться суте життя, власний, тільки його чин, ніби незрозумілий і непотрібний тим, хто ще молодо плаває на поверхні. Спільне зроблене, треба доробити свого. Перебуло буття, триває неповторне істнування.

З пекучим поглядом

 Скільки людей прагне схуднення, то-б-то бажає здобути втративши, облишивши. Це аскеза. Все наше життя, а не тільки тіло, якесь обважніле, обтяжене зайвиною. Того й свободи нема: сидиш на своїх добрах і дожидаєш, коли накриє. Добре ще, як накриє мокрим, а не палким рядном. Сидиш, а доля прибігає подивитися, чи ти справді ще нікуди не рушив: "Вона прибігла до його страшна, як дика кицька, з перекошеним ротом, з пекучим поглядом, бліда, як мара."

Мовчазна вічність

 Визнаття  то вже буде об'єктивація творчого, смерть твореного. Не сам живий, а честень йому, невідомо на які гроші ставлений. У кожній людині є суте поривання до творчого чину, вона може того навіть невсьвідомлювати, але воно є. Тут визнавати нічого. І там  нічого. Навіть вічність не розсудить. Бо вічність уже тут і по нашому вона мовчить.

неділя, 8 листопада 2020 р.

Без знавства

 Лінґвістика зразу постала як духовність, як хвилозопия. Але тоді був той синкретизм. Потім його взяли й порозшивали  й тепер наш лінґвіст може писати статті геть без мовознавства, то-б-то не знаючи й не замислюючись, про що то він пише.

Мірка міркувати

 Перше Бог дає чоловікові хист, а далі  мірку на той хист. Щоб уже не заваджали ні слава, ні неслава.

Зимова груша

 Я  як та зимова груша: довго стиг, і вже тільки в осінні холоди, в зазимки обережно знімаю себе з дерева, обгортаю в бібулу й кладу в темну коробку на дальшу схованку. Й невідомо ще, чи смакуватиму я зимової доби. Нород от пояснює: який дід, такий його плід. Т'але-ж навіть який дід  геть незвісно. Вся надія на плід. І не на той дідів плід, що вже на всю губу живе своїм явним життям, а на тую грушу.

До канарейків

 Анекдоти  предивна річ. Иноді серед них натрапляєш на геніяльні причти, такі глибокі, що кортить закликати автора на діялог. Але автора  агов!  ніде нема. Ніби щось там війнуло, навіяло, всилило й забралося собі.
Ось ця, наприклад. Сидить чоловік у хаті, марнує день до вечора. Аж ось хтось шкребеться в двері. Пішов таки відчиняти  аж там малесенька така смерть. "Та ти не лякайся",  каже,  "то я до канарки твеї прийшла."
Він живе, як німий канарейко, а вона поки до його канарки, а там побачимо. Життя нема, смерть прийшла, але так  до дрібної пташки. А ти-ж хто будеш? 
У людини смерти нема, ми вічні. У часі треба дбати за вічність  у-часно. Вічність як мінливе тепер, де, крім його самого, ревнивого, нема нічого на "те-": те-лехвона, те-левізора, Ин-те-рнета.
Смерть танцює довкола нас бо зна, що то все тільки гра, забава. А ми й купилися  весело їй! Але вільно ходити лиш малою  до канарок і канарейків.


Не Пруст

 Якби ти вмер у Прустовому віці, то не встиг-би дозріти до Пруста. А він устиг таки. Ось чому ти не Пруст.

Немовленість

 Корабель на мертвому од соли морі, судно, що напевне знає, що не потоне ніяким способом,  то вже яка пливба? Як гульба в шахи з немовлятком, а немовлятко  то, власне, ти сам. У щирого немовлятка духовна немовність іще від нерозлитої повноти, а в тебе що? Як немовлятко своєчасно не мовило, а пускає слину, то вже воно нікчема. Теж із запереченням, але вже не втілення, а життя. Провинний, упалий час нещадний до нашої аркадійської невинности: він винує, звинувачує й карає її на смерть.

Нетекуче течиво

 Дуже багато читаю де-чого мудрого, а своє геть перестав писати. Поки гортав белетристику, власні думки падали на голову, як тверді груші, що їх на зиму бережуть. А тепер одчуваю, що жива думка наді мною якось у собі не гусне. А як гусне, то вже тоді не тече. А треба-ж думчатого течива...  Чи не здуплинатіла моя стара груша?

понеділок, 2 листопада 2020 р.

Ой, літа орел

Орел літа, голодний. Уже перестали впізнавати його кощаву тінь. Але він не скаче по дорозі, як горобець. І поки не скаче, ще літа. Бо в ньому летить щось тонше й лекше за змарніле тіло. Те щось літа, а він огортає собою лет.   

неділя, 1 листопада 2020 р.

Змінені міни

Оті всі нескінченні мандри пущених із кріпацтва передбачають виїзд на місце якоїсь ніби події, де ту подію можна прип'ясти до мапи, а потім і ти, й кожен, хто тою мапою проїздитиме, побачить того самого горопашного метелика в усій красі. "Я об'їхав сімдесят країн овва! Якби ти посидів у хаті й поміркував, залізши до лябіринту власного "я", потиснувши ратицю Минотаврові, то знав-би наперед, що того метелика на місці небіжки Австрії вже не побачить ніхто, а найперше  ти сам.
Того ніколи й не було нічого. То воскресла Австрія прикидалася була перед гостями. А тільки-но ви поїхали, знялася й полетіла собі кудись на иньші мапи.
І немає трохвею: на сьвітлинах ніде нема сумної, вбитої міни вловленої, прикрашеної рогами Австрії. Є тільки анхвіляда власних пик, що давно вже поміняли свої міни.

На панщині

"Кесареві  кесареве" то й є утямок панщини. Кесар  це суспільство: він-же митник, стражник, суддя. Пан, що загадав одбувати панщину. Либонь боронячи нас не від "зовнішніх" загроз на кшталт чуми, а від нас самих із дарованою нам з неба персональною свободою. Це той персональний автомобіль, що крізь його вікно ми можемо бачити сьвіт і спокійно їсти, поливаючи не сльозою, а вином загорьований на панщині хліб.

Вільна неволенька

Називати "свободами" суспільні дозволи  то блюзнірство. Свобода не має множини, множину мають тільки вольності. Я вільний, бо волю дав мені Бог. У свободі я не суспільний, а Божий, хоч і далі товариський. До речи, саме в товариськості свобода найлекше себе виявляє, в отих "діялогах".
Коло кожного суспільного призволу (ах, яке слово!) десь пильнує й "нульова толерантність". Більшість із тих призволень людині навіть не потрібні, а ті, що потрібні, можуть виявитися щиро дозволені, але геть нездійсненні.
Суспільство може свобідно оголосити навіть свою "нульову толерантність" до Бога самого, що вже й було. Бо суспільство відверто не бачить, де то воно до того Бога тичеться зо своїми "свободами" й вічною своєю неволею.

Читай розумне

Колись можна було сказати: "Читай розумне, синку, щоб не робити дурниць!". Але тепер однаково ніхто нічого не робить, а тільки говорять на камеру й пишуть на публіку. Тому треба сказати: "Читай розумне, синку, щоб трохи помовчати й поки не писати!"